Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

…Сталося це рік тому, того вечора, 24 лютого 2083 року, коли похмуро, як у тяжкому сні, відзначали сороковини від дня Олиної смерті: вранці побували на могилі, потім відправили службу в Софійському соборі (Ізидор у чорній рясі ченця казав Гайдуку якісь безсилі слова), а увечері зібралися за вбогим поминальним столом — Віра Іванівна приготувала коливо — рис із родзинками, спекла пиріжки з капустою та картоплею, поставила оселедець з покраяною цибулею, квашені огірки та гарячу рибу з гречкою; на місці, де завжди сиділа Оля, стояла склянка з водою (алкоголю на столі не було) й шматок чорного хліба. За столом сиділи Гайдук — неголений і жорсткий, як житній сухар, Віра Іванівна в чорній хустці, Святик, професор Поліщук і начальник медслужби генерал Яків Гальперин, полковник Чміль і Леді Палій; її чоловік, міністр оборони, був відсутній, бо перебував у Будапешті на нараді міністрів оборони Організації Глобальної Безпеки.

Гайдук не слухав нікого — не чув спогадів про Олю, всіх отих байок про її душу, яка саме зараз відлітає з їхньої домівки в далеку подорож; десь далеко, по поверхні того бар’єра, яким відгородив своє горе від усіх співчувальників, ковзнули слова Леди, яка поклялася ніколи не зрадити пам’ять найближчої подруги й завжди опікуватися Святиком. Чорне волосся Леді було перехоплене ззаду чорним бантом, а чорна шовкова блузка, розстібнута на два верхніх гудзики, відкривала її довгу, сліпучо білу шию.

Після вечері всі, як по команді, вийшли з-за столу й розійшлися; Віра Іванівна пішла вкладати до сну Святика. У кімнаті залишилися Леда і Гайдук. Леда підійшла ззаду, притулилася до нього — він відчув плечима теплий притиск її грудей, поклала руки йому на груди (вона ніжно пестила його соски) й почала цілувати голову, шепочучи: «Бідний ти мій, як я тобі співчуваю… як я хочу тобі допомогти… забрати хоч на хвилинку горе… перед смертю Оля просила мене не кидати тебе, допомогти вибратись із цієї біди… Сиди тихо, заплющ очі… тобі буде добре… буде добре… Тільки сиди спокійно… а потім заснеш».

Останні півтора місяця він ніяк не міг зігрітися, наче це його поклали у мерзлу землю; тепер зі здивуванням помітив, що йому стало тепло, наче випив склянку віскі; Леді легко відсунула його стілець від столу й стала перед ним на коліна, почавши спритно розстібувати штани. Він, ще не отямившись від раптовості подій, в яких не відігравав ніякої ролі, а почувався, як паралізований інвалід на візку, відчув, як Ледине волосся гарячою хвилею лягло там, де… Найбільш гидким, таким, чого не простив ні собі, ні Леді, стало те, що в ньому нестримно, неконтрольовано, незважаючи на тугу й відчай, зростало, відчувши вологий і ніжний доторк її уст, бажання піти до кінця, скінчити все переможним, незупинним вибризком… Глянув на портрет Олі, що стояв перед склянкою з водою — йому здалося, що вона з іронічною зацікавленістю спостерігає за таємним процесом швидкого, навіть за мірками XXI століття, повернення до життя в його оральних формах невтішного вдівця та найближчої подруги небіжчиці.

Він наче почув Олині слова: «Пане генерале, пане генерале, як я рада за вас, за ваш всепереможний сексуальний потяг до життя. Прийміть мої вітання й перекажіть їх Леді».

Він вчепився обома руками в Ледине волосся, ледь відтягнувши її голову, й скочив на ноги. Побачив злякане обличчя половецької князівни, її розтулені вологі вуста, розстібнуту до спідниці блузку й відкриті груди з темно-коричневими сосками (ніколи не думав, що в неї такі великі й контрастні ці зони смоктання) — Леда ще розгублено стояла на колінах, а він, важко дихаючи, відступив від столу, затягнув зіпер на брюках і сказав тихо:

— Іди геть.

— Ти не зрозумів, — полохливо піднялася Леда, застібуючи блузку. — Ми нічого поганого не робили… Я тільки хотіла… Оля наказала мені…

— Геть, — повторив він голосніше.

Леда заплакала гірко (йому ледве не стало шкода її):

— Я люблю тебе, — сказала вона, схлипуючи. — Давно і безнадійно. Я хочу від тебе дитину.

Він лівою рукою дотягнувся до карпатського топірця, що стояв біля дзеркала, завішеного чорною тканиною, і їй здалося, що він зараз ударить її нещадно. Ходили чутки, що цим топірцем Гайдук розкроїв череп Волі.

— Я справді люблю тебе, — розмазуючи чорні сліди сліз по обличчю, казала вона. — Колись ти зрозумієш це. Я тобі потрібна. Я ненавиджу Палія. Він тупий жлох.

Так він уперше почув це слово. Жлох. Жлобо-хам.

Вона спробувала наблизитись до Гайдука, але він, наче обороняючись, підняв топірець.

— Йди негайно.

Коли Леда пішла — у спеціальній кімнаті для відвідувачів її чекала охорона Палія, — Гайдук сів за стіл, присунув ближче портрет Олі — тепер у неї був винуватий погляд, наче це вона стала причиною такого тривіального побутового скандалу, який був би немислимий в її домі, якби вона так рано його не залишила. Гайдук дістав з бару металеву скриньку, відкрив дверцята й, схопивши за горло, витягнув квадратну пляшку з білим написом на чорній етикетці «Jack Daniel’s». Налив майже догори масивну склянку й залпом випив гірку темно-коричневу рідину, не відчувши ні її смаку, ні міцності.

До їдальні зазирнула Віра Іванівна:

— Святик спить. Вам щось потрібно, Ігорю Петровичу?

— Ні, — важко хитнув він головою.

— На добраніч. Відпочиньте, Ігорю Петровичу. Так не можна. Ви ж тільки подивіться — на кого ви схожі.

«Я схожий на останнього скурвисина», — подумав він. Вклавши пляшку назад до футляру, він із силою зачинив дверцята. Як віко труни.

«Невже її душа все це бачила?» — подумав, ненавидячи себе.

Згодом, через рік, Гайдук збагнув, що саме відтоді, з того проклятого