Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

колишнього командувача округу Львів-провінція СЗБ В. Млотковського з викладенням мотивів та характеру його співробітництва з органами НКВС у роки війни, виявлене нами в польському архіві. Див.: Materiały і Dokumenty Archiwumu Wojskowego Instytutu Historycznego (MiD WIH) w Rembertowie. Zespól Armia Krajowa. Relacje i wspomnienia. Referaty, recenzje, opracowania. — Sygn. III/49/176. — K. 1–50. ">[172].

А, наприклад, виконуючий обов’язки командувача СЗБ на радянській території полковник Леопольд Окулицький зазначав таке: «польська людність налякана, масові депортації зробили свою справу. Громадськість звинувачує поляків, що діяльність нелегальної організації СЗБ стала приводом для вивезення населення, радянська пропагандистська кампанія призвела до широкої участі польської громадськості в політичному житті країни і співробітництва з радянською владою»[173].

Тим часом, після розколу 1940 р. в ОУН, прихильники молодого безкомпромісного ватажка націоналістів Степана Бандери скликали у квітні 1941 р. у Кракові II Великий збір ОУН(Б), на якому було ухвалено програму боротьби за незалежність України в умовах війни.

У ній було зазначено, що ОУН бореться «за організацію Української держави на основах сильної влади, сильної національної армії й фльоти та одної політичної організації провідного національного активу». У програмі підкреслювалося: «При творенні єдиного протимосковського революційно-визвольного фронту боротьби рішає перш за все політична доцільність, а не світоглядові, ідеологічні й програмові різниці»[174].

У загальних вказівках Проводу ОУН про державотворчу діяльність організації в умовах війни з метою утворення Української держави, опрацьованих відразу ж після II Великого збору ОУН у травні 1941 р., наголос робився на тому, що збройний зрив під час війни мав засвідчити здатність українського народу самому боротися за свою честь, волю й незалежність, самому формувати власну долю. Німецькі війська на українській землі сприймалися як війська союзників. Але ще до їхнього приходу українці самі мусили упорядкувати своє життя. Німцям мало бути заявлено, що «вже створилася українська влада, її перебрала ОУН під кермом Степана Бандери, всі справи українського життя ладнає ОУН та місцева влада, готова ввійти у приязні взаємини з союзними військами для спільної боротьби з Москвою та для співпраці...». У разі, коли б німці поставилися негативно до створеної «української влади ОУН», не визнавали її та призначали своїх людей, «...Перед фізичною силою слід було уступити, але в правному розумінні влади не передавати (тобто завісити себе в урядуванні)»[175].

Аналіз військових інструкцій Проводу ОУН у разі війни від травня 1941 р. свідчить про доволі докладну розробку ще до її початку планів з організації в підпіллі і, насамперед, у селах та містах Західної України невеличких «повстанчих та партизанських осередків». З початком війни проти СРСР ці підпільні загони мали розпочати повстання, захопити у свої руки владу або, «очистивши її від рештків ворожих елементів (станиці НКВД, міліція, урядники і т. п.), передати в руки поважних знаних місцевих громадян-діячів (війт, командант міліції і т. д.)... Рівночасно з назначенням цивільної влади військовий командант оселі проголошував загальну мобілізацію і організовував уже заздалегідь передбачені нові відділи відповідно до кількості нідстаршин і засобів зброї. ...Менш здібних він також організовував в службу безпеки (поліція, міліція) та допоміжну службу»[176].

Після опанування терену передбачалося «скликати людей і відчитати їм маніфест ОУН про відновлення Української держави й про війну України з Москвою». Промова мала закінчитися оголошенням про включення всіх боєздатних українців до складу Української Народної Армії.

І справді, з приходом «союзницької» німецької армії представники. ОУН(Б) розраховували при допомозі вермахту на створення українських регулярних збройних сил, які не тільки продовжили б боротьбу за самостійність Української держави, але змагалися б «за повний розвал і знищення Московської імперії та за створення на її руїнах самостійних національних держав»[177].

Утілення військових планів ОУН(Б) на території Західної України розпочалося водночас із нападом Німеччини на СРСР. Відповідно до отриманих інструкцій, створені націоналістами партизанські загони розгорнули бойові дії проти відступаючих підрозділів Червоної армії. Збройні виступи ОУН були зафіксовані у 26 районах п’яти західноукраїнських областей. Червона армія й частини військ НКВС втратили під час перестрілок і сутичок з оунівцями близько 2100 солдатів та командирів убитими, а 900 полоненими, втрати ж націоналістів лише на території Волині сягнули до 500 осіб убитими. Принаймні такі дані подають деякі з українських дослідників[178].

У документації польського підпілля з приводу тих само подій повідомлялося, що в день вибуху німецько-радянської війни ОУН організувала в багатьох місцевостях Східної Галичини і Волині повстання. Проте розпочалося воно передчасно, а тому було більшовиками криваво придушено. Частина українських повстанських загонів сховалася в лісах і там дочекалася приходу німців. На думку польської сторони, спроба збройного антирадянського повстання, організованого ОУН, стала однією з головних причин тієї жахливої розправи, яку вчинили більшовики над в’язнями в тюрмах Західної України в момент свого відступу[179].

Напад німецьких військ на СРСР не став несподіванкою і для поляків, зокрема для керівництва польського підпілля у Варшаві, яке вже від березня 1941 р. інформувало емігрантські власті у Лондоні про концентрацію сил вермахту на німецько-радянському кордоні для війни на сході