Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
До близького зіткнення Німеччини з СРСР готувалася ОУН також на радянській території. Про її заходи в цьому напрямі, окрім власне оунівських документів, інформують численні звіти співробітників НКВС, подані на ім’я тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова. Так, зокрема, у доповідній записці заступника начальника слідчої частини ГУДБ НКВС СРСР капітана держбезпеки Родоса повідомлялося про арешт значної кількості керівників ОУН, а також про розгорнуті зізнання, які вдалося від них отримати під час допитів, що яскраво свідчили про координацію оунівцями своїх дій із планами Німеччини розпочати найближчим часом військове вторгнення в СРСР[168].
Не слід дивуватися тому незаперечному факту, що в перші роки війни в лавах українських «колаборантських» військових формувань та органах місцевої влади, створених у ГГ, насправді опинився великий відсоток національно свідомих українців. Останні значною мірою йшли туди тому, що до війни поляки намагалися не допускати їх до адміністративних посад. За таких обставин основним мотивом вступу українців на службу до німців нерідко було прагнення зосередити у власних руках хоч мінімальну владу і помститися за довгі роки приниження та образ. Поза сумнівом, багато з тих осіб, які були задіяні на німецькій службі, намагалися служити своєму народові та захищати його інтереси, наскільки можна було за тих обставин.
Щодо співпраці з німцями українців-галичан справа виглядала ще простіше, оскільки на багатьох з них, безперечно, мали вилив німецька мова і культура, деякі закінчили австрійські навчальні заклади та служили в австрійській армії, а створений гітлерівцями з початком агресії проти СРСР на завойованій ними території трьох польських довоєнних південно-східних воєводств — Львівському, Тернопільському та Станіславівському — дистрикт «Галичина» фактично «був переораний плугом німецької цивілізації».
Важливе значення мав також той чинник, що ОУН протягом тривалого часу свідомо йшла на співпрацю з німцями, намагаючись завдяки їм озброїти українську молодь, дати їй мінімальний вишкіл і, можливо, використати створені таким чином збройні формування у слушний час, коли обидві воюючі тоталітарні держави — нацистська Німеччина і СРСР — вичерпають власні сили і з’явиться шанс для боротьби за УССД.
Окремі українські діячі пізніше навіть розглядатимуть можливість того, що послаблена, а можливо, вже остаточно розбита Німеччина увійде в союз із західними державами, щоб запобігти радянській експансії в Європу. За таких умов, розмірковуватимуть вони, і українцям добре було б мати власне військо. Цими намірами буде продиктована або принаймні ними пояснюватимуть свою діяльність деякі представники Українського центрального комітету на чолі з В. Кубійовичем, що спрямовуватиметься на створення в 1943 р. дивізії СС «Галичина»[169].
Не слід дивуватися також тому, що німецька влада пішла на певні поступки в ГГ саме українцям, а не полякам. Хоча окупанти намагалися використовувати однаковою мірою в своїх цілях одних і других, однак українців вони сприймали як народ, що визволили з-під чужоземного ярма (польського), а поляків — як народ, який вони завоювали.
Різниця у ставленні до місцевого населення добре простежується, наприклад, у промові генерал-губернатора Г. Франка, виголошеній ним з приводу різдвяних свят 29 грудня 1940 р. Зацитуємо уривок з неї: «...Поляки не повинні забувати, що вони самі винні в тому, що їх зустріло. Вони самі розпутали цю війну. Поляки занедбали цю країну та завели в ній панування тиранства, бруду та гнилі. Вже був найвищий час, щоб щезла польська держава. Чим довше вона існувала б, тим довше була б джерелом вічного неспокою в Європі. Поляки мусять тепер помиритися з цим новим порядком... Українці поставилися від самого початку в якнайлояльніший спосіб до завдань Генерал-губернаторства та станули до його розпорядимости. Для них година створення Генерального губернаторства стала годиною свободи. Польська ненависть зверталася проти німців, що жили в Польщі, та проти українців. Той поневолений народ може бути певний, що він виконуватиме свою мирну місію під захистом німецької держави»[170].
Польські дослідники цієї проблематики наводять приклади, коли нібито на підставі доносів з боку українців відбувалися арешти в конспіративних осередках польського Союзу збройної боротьби, зокрема на Люблінщині й Краківщині. Напевно, такі доноси справді мали місце. Але, на нашу думку, вони, як правило, не містили якоїсь конкретної інформації про ті чи інші дії, спрямовані проти окупаційної влади. Радше за все це були загальні звинувачення поляків у нелояльності до німців. За умови суворої конспірації і поширеної недовіри до українців останнім було дуже важко потрапити до польських підпільних структур.
Звичайно ж, діставалися до польського підпілля і члени ОУН, але після 1941 р. не в інтересах цієї організації буде нищити його, особливо це стосується тих підпільних структур СЗБ-АК, що діятимуть на польських етнічних землях. Навпаки, українська політична мета полягатиме тут у тому, щоб поляки завдавали німцям якомога більше клопоту. Підкреслимо, що, на наше переконання, ніхто так не заважав польським діячам у проведенні підпільної діяльності в роки війни, як вони самі собі — необережністю, чи то змушеними зізнаннями під час допитів у гестапо, або навіть свідомими доносами та провокаціями польських «Азефів»[171].
Не можна не сказати про те, що й самі поляки становили великий відсоток німецької агентури, перекинутої до СРСР і схопленої органами радянської держбезпеки. Крім того, заарештовані в Західній Україні польські підпільники передали до НКВС чимало важливої інформації про ОУН та її підготовку до збройного повстання у Східній Галичині, наміченого на день нападу Німеччини на СРСР
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)», після закриття браузера.