Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Він одяг старе потерте пальто, одів капелюха і подався на ринок. У якогось неприємного типа біля входу поміняв медальйон на кілька асигнацій — райхсмарок і пішов поміж рядами, біля старосвітських мідних самоварів, грамофонів, масивних чавунних прасок, старих платівок, романтичних порцелянових пастушок, швейних машинок, майже нових чоловічих костюмів і светрів — їх уже нікому носити — та іншого краму — того, що став непотрібним людям у ці лихі часи.

Він питався то в одного, то в іншого і врешті знайшов. Злодійкуватого вигляду неголений чолов'яга показав йому пакунок із білим порошком.

— Найкращий товар, пане. Із Германії.

Пан Генрик пом'яв пакетик пальцями — неначе не злежаний, не старий. Вже готувався розрахуватися, але в останню мить відкрив пакунок і попробував на смак той порошок.

— Даруйте, але це лайно, а не товар, пане. Найсправжнісіньке лайно. Це сода...

Як був малим, я збирав різнокольорові скельця. В мене їх було багато. Не лише брунатні чи зелені — такі є скрізь. А й шляхетні темно-сині, вишукані ясно-бурштинові, криваво-червоні, рожеві — мама дуже побивалася тоді за розбитим графином. Коли дивитися крізь них, світ здається іншим — веселковим, цікавішим, загадковішим за справжній. Крізь темно-синє скло — він холодний і таємничий. А коли подивитися на світ крізь рожеве скельце — він стає якимось дівчачим, цукерково-ляльковим. Це скельце найбільше любила Дарця. Були і збільшувальні скельця. Коли віднести їх далі від очей — світ перекидається і небо здається у тебе під ногами, а земля вгорі. І тоді люди ходять догори дриґом, як ті казкові антиподи з іншого боку землі. Але це було давно, дуже давно — ще у дитинстві.

Тепер я не люблю дивитися на світ крізь скельця...

Дарця сьогодні виходить заміж. Сьогодні Дмитра, і вже надворі справжня зима — з морозцем та снігом. Його намело стільки, що за заметами у каньйоні дороги ховаються навіть великі вантажівки. Сьогодні вранці по алярму виїхали німці — кудись на далекі села. Кілька посмугованих білим панцерників і два десятки вантажівок. До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра — хоч комин витри. Про тих, хто у цю пору одружується, вже пліткують богобоязні бабусі під церквою: «Мабуть, уже конче треба було, ніяк уже було чекати».

Та Дарця не з таких. Не одному голову дурила, аж мені шкода було тих бідолах. А вона все сміялася. Та тоді життя було інакшим — ще живі були мама з татом. Їх німці рік тому розстріляли як заручників. А за кілька днів сусідка шепнула, що буде облава на молодь і всіх хлопців та дівчат забиратиму до Німеччини на важку роботу. Тієї ночі ми покинули наш дім, коли у двері сусідньої хати вже гатили прикладами поліцаї. Пізньої осені, мало не босоніж — у домашніх капцях, ми городами, потім лісом пробиралися до далекої рідні на село.

Ми заблукали у лісових нетрях, уже не чули ніг під собою, коли нас перепинили.

Лісові примари з'явилися просто перед нами.

— Хто такі? Чого тут тиняєтесь?

— Від німців тікали, від облави,— відповіла Дарця жалібно. Ой, як же вона вміє зматкобожчитися.

Старший серед них, мій майбутній шваґро Славко, одразу розтанув, його очі стали по-телячому дурнувато-добрими, як у тих попередніх Дарчиних шанувальників. Та й Дарця не така як завжди, дивиться на нього широко розплющеними очима, без затаєної насмішки. Ще тоді я зрозумів, що то так просто не скінчиться. І ось тобі й маєш...

Він обходив весь базар, але більше того товару на базарі ні в кого не було, і пана Генрика охопив відчай. Він тримав у кишені кілька райхсмарок, він готовий був переплатити навіть ту нелюдську ціну, але щоб то була не сода. Він повертався додому, повільно сунучи ноги. Стареча втома, апатія. Без цього білого порошку нічого не буде...

На старій площі біля готелю якийсь молодий німецький офіцер ладнав фотоапарат на штативі. Він колега-фотограф. Аматор не буде носитися з важким штативом, щоб зняти пейзаж. А колега може допомогти, навіть якщо він німець... У пана Генрика проснулася надія. Він зібрав весь не надто об'ємний гімназійний запас німецької:

— Даруйте, пане офіцере, це найновіша модель лейки?

— Так, Leika-III,— байдуже відповів німець.

— Напевно, гарний фотоапарат. Я маю другу модель, хоч більше полюбляю старого цайса на фотопластинах. Але, як ваш колега-фотограф, порадив би вам знімати з он того місця, звідти буде більш вдалий ракурс, і ви позбудетеся цих прикрих бічних тіней.

— Дякую, либонь, ви маєте рацію,— здивувався офіцер.

— Вибачте, чи не маєте ви випадково закріплювача? Тут неможливо знайти доброго, лише наполовину з содою. Уявляєте? Вони його перемішують із содою! Це вбиває фотографію, вона швидко жовкне, і з часом зображення розчиниться у жовтій імлі, лишиться тільки нікчемний листок паперу. Я добре заплачу вам. Мені конче це потрібно...

Німець мовчки відчинив валізку, дістав пакетик із надписом «Agfa» і простягнув йому. Пан Генрик простяг гроші, та той відмовився брати.

Пан Генрик ішов додому в піднесеному настрої. Нарешті він зможе надрукувати фотосвітлини! Бо фото — це мить, яку закарбовано у вічність. Коли у магічному світлі червоного ліхтаря на папері постає зображення, народжується фотографія...

Сьогодні гарно. Низьке зимове сонце іскрить сніг