Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Та я, кажу, завжди був за мірову революцію, але не з руки просто посеред вулиці, давай відійдемо хоч трохи із цього багна.

Відійшли за ріг, вийшли на місточок. Там сухіше, кажу, товаріщ, нема ж резону ноги промочити.

Ладниє у тєбя ботінкі, англійскіє, сносу не будєт,— хвалить він і роззувається. Та і я знімаю черевики. Він розвертає брудні, аж чорні онучі і кладе за пазуху, з кишені дістає чисті й намотує їх на ногу. Тут я вихопив у нього з-за пояса ту австрійську ножаку і встромив у живіт. На фронті ж ходив у багнети — не курсистка нецілована, а тут бридко стало, ніби за якісь черевики людину вбив. І той солдатик іще стоїть, харчить, силкується багнета витягти. Та врешті я прийшов до тями — зіпхнув його з містка і пожбурив за ним його подерті чоботи. І якось стало на душі легко і ясно, відлетіла уся полуда попереднього досвіду, все те, що було у кількох пудах тих добрих книжок, котрі прочитав. Істина проста — мені чужого не треба, але ніхто, чуєте — ніхто не сміє забирати у мене мої черевики. Додому вже не повертався. Знав: одразу за військами вже вночі хазяйнуватиме чрезвичайка. Закінчив ту війну я хорунжим першої партизанської гайдамацької бригади. Як відступали — тиф звалив, Орися мене виходила, тому за дріт до поляків і не потрапив.

— Непростий ви чоловік, пане Костю,— засміявся Басюк.

— Та й ви, пане директоре, з довоєнних часів сильно змінилися,— усміхнувся Кость.

Тут у двері загрюкали, зайшовся злим гавкотом старий Бровко.

Басюк накинув на плечі господаревого кожуха й опустив автомат під стіл, тримаючи палець на курку.

— Відчиняйте, поліція,— і не дочекавшись, доки господар дійде до дверей, самі ввалилися до хати. Пес люто загарчав і вчепився в чобіт першому поліцаєві.

— Ах ти курва,— той вихопив пістолета. Гримнув постріл, востаннє заскімлив старий пес.

Кость тримався збоку, намагаючись не опинитися на лінії вогню.

— А це хто? — запитав старший, вказуючи на Басюка.

— Сусід.

— Аусвайс є?

— Атож, я до сусіди через хату, щоб чарку випити, буду документи брати з собою,— оскалився недоброю усмішкою Басюк.— Як хочеш, ходім, принесу той папірець.

Басюк блефував, бачачи, що вони не місцеві.

— А це що? — запитав поліцай.— Самогон? — він понюхав фляжку.— Так і є. Ти знаєш, що це злочин проти Райху і тебе потрібно заарештувати і доправити в тюрму?

Кость бачив, що це лише вистава. Вони вже добряче випили, але їм, мабуть, не вистачило.

— Ну, фляжку ми конфісковуємо. А лебенсраум здав?

— Аякже, маю документ,— відповів Кость. Він краєм ока бачив Басюка. Той був аж блідий від люті й усміхався недоброю усмішкою, не випускаючи руки з-під столу.

— Самогон — важкий злочин проти великого фюрера. Тому ми забираємо у тебе кабанчика на користь Райху.

— Бога бійтеся — ми ж усе здали. Як нам тепер до весни дожити? — запричитала Орися.

Поліцай обернувся до неї.

— Ми й твого чоловіка можемо до тюрми закрити.

— Нехай забирають,— незворушно промовив Кость.

Поліцаї посунули до хлівця — регіт, веселі матюки, гримнув постріл. Вони засунули тушу на свої сани.

— Ми ще повернемося перевірити, чи женеш ти далі самогон і чи тим не шкодиш великому Райху,— реготнув поліцай, коли сани вже рушили.

— Ніхто, чуєте, ніхто не сміє...— нечутно прошепотів Кость услід.

Тиміш Басюк (псевдо — лейтенант Яворенко) — колишній директор сільськогосподарського технікуму, керівник партизанської формації Фронт Української Революції бульбівської[14] орієнтації Її сили оцінювалися від двохсот до шестисот бойовиків. Першим на теренах південної Волині почав бойові дії проти німців. Діяв невеликими мобільними групами. Бойові акції ФУР були надзвичайно зухвалими й успішними. Зокрема — викрадення серед білого дня важких друкарських машин із Кременецької типографії що була розташована за квартал від гестапо, спільна із ОУН(б) блискуча операція по звільненню Кременецької тюрми. Загинув за нез'ясованих обставин восени 1944, за деякими свідченнями — ліквідований СБ.

Він випив горня кави зі шматком хліба. Втім, яка ж це кава... Ерзац, замінник із перепалених жолудів і цикорію... Тепер годі знайти справжньої. Її немає навіть у теперішніх хазяїв життя, у них теж ерзац. Хіба на чорному ринку за американські доляри чи золоті монети із бородатими російськими царями — там є все: аравійська кава, англійський чай, цитрини та помаранчі, французькі коньяки та шампань, італійське взуття і навіть червоний кав'яр із далеких сибірських рік... А треба знайти лишень трішки цього білого кристалічного порошку, без якого немає сенсу у його, Генрика, існуванні. Він дістав із шухляди згорток — старий золотий медальйон із синьою емалькою. Трішки щипнуло сумління — це прикра жертва, цей медальйон — пам'ять про покійну Ядзю. Але інакшого виходу не має. Прожити — ще