Читати книгу - "Крадій"

Не слід грати на те, що тобі не належить, Ремі.

Не можна ставити на кін те, що не можеш дозволити собі втратити.

Це не узгоджується з твоїм кодексом.

Ми дивимося, чекаємо на програш Ремі.

Він грає чорними; ван Заулен — білими.

Він розпочинає агресивно, міняє слона на коня, коня на слона, розкриває центр шахівниці, пішака бере пішак, якого бере пішак, якого бере пішак. Фігури зникають, центр звільняється. Рокірування, перегони до протилежних країв шахівниці, укриття. Ферзі один навпроти іншого, Ремі розглядає можливість обміну, ван Заулен...

Здригнувся.

«Ще не настав час, — неначе каже голландець, — забирати з дошки найсильнішу фігуру».

Коли ферзь відступає, Ремі вивчає його обличчя.

Відмова від обміну сама по собі не є помилкою, але вона... про щось свідчить.

Чи не бачить ван Заулен щось на його скривавленому обличчі?

(Бачить. Він бачить вождя племені на безіменному острові, на який заслали його, розпусника, що забагато розпусничав. Він бачить старезного чоловіка, що танцює в намисті з кісток убитих акул, чує удари барабана, відчуває кров у своєму обличчі, у шиї, в кінчиках пальців, несподівано підводиться, щоб теж танцювати, вертиться, кружляє з вождем, і з дочкою вождя, і з дружиною вождя, доки не розуміє, що м'ясо, яке він їсть, сире, а барабани замовкли, і все село дивиться, як він жере, лише на нього. У їхньому мовчанні є темрява, насилля, що готується пролитися, але вони не ворушаться, нічого не кажуть, коли він крадеться геть, назад, до факторії в бухті, і барабани не б'ють, а він більше не танцює. Тепер ван Заулен дивиться знов на просякнуте сонцем і кров'ю обличчя Ремі Берка і бачить у ньому насилля та владу, відчуває в роті смак сирої плоті й чує удари барабана, і йому невимовно страшно.)

Взято фігуру; лише пішака, та й то з тактичним ризиком.

Через чотири ходи ван Заулен відіграє пішака, потім ще одного, його пульс прискорюється, він чує перемогу.

Він помиляється: це не перемога, а пастка. Його звабили смаком легких здобутків, і тепер його тура в пастці, загнана в кут королем і слоном. Він пробує втекти, але тікати нікуди, і він, зітхнувши, міняє свою туру на останнього пішака, і розуміє, що гра майже скінчилася, хоч і не знає, звідки прийде смерть.

Смерть приходить через три ходи після неминучого обміну ферзями.

Він здається, коли це стає очевидним, і спостерігачі, крім нас, розходяться.

Ремі каже:

— Ти винен мені інформацію.

— Що ти хочеш знати? — питає голландець, збагнувши, що почувається виснаженим.

— Сім місяців тому ти грав проти Абгіка Лі, і він програв. Ось моє запитання: що він програв?

Ван Заулен посміхається, хоч його руки тремтять.

— О, — каже він. — Тепер я розумію.

Рано вранці, коли лише починався світанок, Ремі залишив Дім Ігор.

Вулиці Бангкока нарешті замовкли, якщо не рахувати далекого брязкання дзвоника на вівці, грюкання дверей у провулку та крику бродячого кота.

Чоловіки чекають назовні: три солдати та полковник. Ми знаємо, хто їх повідомив, і розуміємо: такого доброго гравця, як Абгік Лі, добре мати на своєму боці.

Цього разу вони не збираються ризикувати. Двоє чоловіків схопили Ремі під руки, третій надів на нього кайданки, і раніше, ніж він встигає поцокати язиком і сказати «Що вдієш?», його запхали в машину та помчали по пустих брудних вулицях. Його привозять до будинку над каналом, підіймають на три марші сходів, штовхають двері, а за ними кімната, де світло ранкової зорі повільно повзе по підлозі чітко окресленими квадратами, вказуючи на письмовий стіл, на крісло, на ліжко, на гасову лампу, що догорала. Його садять на стілець, а з сусідньої кімнати чути, як вода в тазу підіймається, плюхається, потім перестає.

Вони чекають.

Абгік Лі витирає рушником обличчя, руки, шию, і зрештою заходить у кімнату. На ньому сорочка з довгими рукавами та жилет, до кишені якого причеплений годинник, ланцюжок звисає на пружний живіт. Може, він і спить так? Як, дивується Ремі, йому вдається уникати складок?

— Ти добре грав, Ремі, — каже він і простягає руку, щоб торкнутися вкритого синцями обличчя Ремі. — Краще, ніж я думав.

— Дякую.

Абгік вагається, його пальці зависнули над шкірою Ремі. Потім він опускає руку, проводить нею по рукаву ворога, по його руці, міцно стискає на мить на синцях — достатньо сильно, щоб Ремі здригнувся — а потім обережно відпускає. Він відвертається від свого полоненого, поправляє на собі краватку та, оглядаючи себе у дзеркало, тихо зітхає:

— Квач. Тепер тобі шукати.