Читати книгу - "Сусід"

Володька підводить на мене свій погляд. Здивування, зацікавленість і… радіть.

— Мовчи. Більше ні пари з уст. Бери таксі і їдь додому. Там про все поговоримо.

Налив в інше порожнє горня, що стояло на поличці біля столу, води і подав мені. Сам взяв було мою каву, якої я ще не встигла й торкнутись, але мить завагавшись, відставив. Краєм ока, а може й яким шостим чуттям зауважила, що йому стало гидко.

Додому приїхав пізно. Виглядав на знервованого. Хотіла спитати що коїться, але спинилась — вбраний був в маринарку, якої досі в нього не бачила. Володька зауважив мій погляд.

— А-а-а, ти про це?

— Ні.

— Михайло віддав.

— Він менший за тебе.

— Тому й віддав.

— Зрозуміло.

Мені нічого не було зрозуміло, але й продовжувати не хотілось. Останніх три місяці Володька приходив коли заманеться, пояснюючи це зайнятістю та рятуванням капіталовкладень. Що тут скажеш? Коли ж спитала де він живе, ночує, то відповів, що звісно не на вокзалі.

Я б вступилася. Я б забралася з цієї ненависної мені квартири, але куди? Ту, що в центрі — продала, про іншу — він не знає. Ніхто не знає. Щось підказувало мені, що так і повинно залишатись.

— Як скоро можеш зібрати свої речі?

— Які речі?

Мені чомусь думалось, що йдеться про документи.

— Одяг, зубну щітку, фен, одним словом, речі першої необхідності.

Сиділа на ліжку, а Володька продовжував стояти в одвірку. Займав весь простір, наче підкреслював те, що пройти повз нього мимо його волі жодних шансів.

Мене знову знудило. Я прикрила рукою рот, та рвотний рефлекс не спинився. Володька відсахнувся, наче від прокаженої, коли я насилу стримуюсь, побігла у лазничку.

Блювала, а він стояв наді мною і продовжував говорити.

— Поїдемо поїздом. Я взяв квитки. Відправлення о другій годині ночі.

Звела на нього очі. Чи то від сліз чи від нерозуміння ним сказаного, його постать мені двоїлася. Гірко подумалось, що досі годі було дати раду з ним одним, а тепер потрібно боротись з обома.

Не обтерла обличчя, бо не могла підняти руки. Звідкись з’явились знання, що потрібно економити сили. Навколо роту, мабуть, залишились крупинки неперетравленої їжі. Володька гидливо скривився, але місця тортур не покинув.

Перехилившись через мене, взяв з полиці рулон туалетного паперу. Добрий кавалок намотав собі на руку. Різко сіпнув. Відірваний кусень простягнув мені.

Я покірно взяла той сірий жмут і заходилась ретельно вичищати свій забльований писок. Ця механічна процедура трохи заспокоїла мене. Чоловік допоміг мені звестися на ноги.

— Тобі краще? — Тулив до себе, відвертаючи голову.

Знала що від мене смердить, та все ж боляче різонуло десь коло самісінького серця. Спробувала на це уваги не звертати. Наче й не було.

— Так. Допоможеш зібратись?

— Звичайно.

Намагався не дивитись у вічі. Був гарним як ніколи. І як ніколи… чужим.

— То куди їдемо?

— В Березанку.

— Куди-ии-и? Де ц-е-е? — простогнала я, безсило опускаючись на підлогу.

Розкішна зелена сукня з золотим паском шовковою змією висковзнула з рук і ледве чутно опустилась на підлогу, дзенькнувши металевою пряжкою.

— Не переживай. Можливо, тобі й не доведеться в найближчий час одягати вечірні наряди, але це й не якась дзюра. Районний центр.

— Я думала ми їдемо… до моря… в готель… відпочити…

— Який готель? Яке відпочити? Ти що? Шалена? Зовсім нічого не розумієш? Ти не зможеш вчасно… — Спинився. Глянув на мене і, видко, пожалів, бо далі продовжив іншим тоном. — Ми не зможемо вчасно віддати гроші. Потрібно на якийсь час зникнути… розумієш? — З надією глянув на мне.

— Так. Розумію. Давно ти про це знаєш?

— Ні. Півтори місяці. Але я до останнього думав, що вдасться щось зробити. А до моря… до моря якихось сорок кілометрів. Це всього годину автобусом.

— Чому туди? Чому сабе в… — затнулась, бо забула як називається населений пункт в якому не відомо як довго доведеться пробути.

— Березанка. — Терпляче нагадав. — Тому, що там… тихо. Батьки в дитинстві возили мене туди до тітки. Кожен рік. Поки та була жива.

Заки роз’яснював, не забував спаковувати мої речі до двох великих торбів, які не відомо звідки взялися в квартирі. Кожну річ акуратно складав і клав поверх іншої. Коли дійшло до шовкового плаття на бретелях, завагався. Але зваживши, що воно майже невагоме, поклав і його до торби. Мешти складав в окремі пакети і лише тоді клав до сумки. Взуття на підборах відкладав вбік.

— Згодом привезу.

Чомусь мені не дуже вірилось, але сперечатись не було сили.

— Хай буде по твоєму.

— Ти мені віриш?

— Так. Я втомилась.

— Звичайно. Лягай спати. Коли приїде таксі я тебе розбуджу.

Ні хвилини не сумнівалась, що саме так і буде. Речі мої всі до останньої стоятимуть спаковані у дорожні торби. В окремому пакетику знайдуть своє місце кілька канапок з ковбасою і сиром та маленька пляшка мінеральної води.

Володька, мов нічого й не сталось, сидітиме пояд на ліжку і куритиме цигарку. Мене завжди дивувала його фізична витривалість — міг добами не спати, але по ньому цього й не скажеш.

Вже коли сідали до потяга зауважила, що з нами лише мої валізи. Володька не взяв зі собою навіть зубної щітки. Щось в грудях йокнуло, теленькнуло і… затихло. Наче обірвалось. Впала в такий стан, що бачиш, розумієш, а вірити не хочеш. Радше не можеш, бо що тоді? Бо тоді лише одна дорога — на той світ…

А як же дитина?