Читати книгу - "Роза Вітрів"

Цілуватись навчена

Я я я я я

Це приспів.

«Десь я таке вже чула»,— відказала я молодому, білому як молоко, поету. На що він порадив мені почитати праці Вернадського про перетин ідей, чи щось по типу того.

Але ідейка нам з Солею полюбилася. Особливо як співати це хрипко й на зв’язках, яко Брітні Спірз.

Наш Solomia Project набирав обертів. Хоча й діяли ми за методикою наукового втику — наосліп і пальцем у небо. З мого боку креатив, з її — ентузіазм і відповідальність.

А вже згодом мініатюрна красунечка Соля лаконічно вплелася у будні нашого Продюсерського центру. Вона час від часу підгодовувала нас тістечками й цукерками, при цому розповідаючи страшні історії з життя простого люду, про якісь там вбивства й злочини — чомусь це її тішило. Вона з тих людей, які можуть сліпому написати sms, але при цьому на неї складно образитися.

Соля й сама іноді радила нашим артистам:

— Розумієш, більше бруду на обличчя! І щоб від сліз на щоках рівчаки! І під носом кров засохла — отак тобі більше кинуть! Зуб даю!

Потім ми влаштували їй фотосесію, цій зубній феї. Для зірки-початківця важливо мати при собі з десяток класних професійних світлин. Тематику обрали просту й зрозумілу: «Принцеса бомжів».

Знімали прямо на секонді на Лісовій надвечір, коли там мало людей. Наші артисти грали бомжів, а Соля — білявого сексуального янголятка. Вночі пішли далі — дали їй в руки вантуз й поставили у громадській вбиральні. Добре, що дурного одягу у нашому розпорядженні було досхочу, бо крамничка «дешевих товарів з Європи», що була, як-то кажуть next door, стала офіційним спонсором проекту.

Наші завзяті потуги мали б викликати у глядача бурю емоцій. Кому потрібні голі цицьки, коли таких повно на усіх каналах? Кому цікава гола засмагла й затонована дупа, якщо є емоції гостріші?! Є страх. Є біль. Є безнадія. Є порожнеча. Є віра. Є кохання. Ми твердо вирішили, що у нашому соціально-еротичному Solomia Project не місце дешевому поп-порно. Лише краса та гра на межі фолу, гра на контрастах. Соля дивувалася, чому я вирішила, що це — найцікавіше. Бо я так живу, відказала я, живу стрибаючи на кінчику кривого фарфорового носа фатуму.

Наш проект захопив мене не на жарт. Усвідомила, що у мої неслухняні руки дали мотузки від хай маленького, але шматочка дійсності. Що я можу зліпити що завгодно, а потім всі приймуть на віру, ніби так і мало бути. Мені випала можливість фарбувати інформаційний простір у любий мені колір.

Тут усе так само просто, як і в живописі: ніхто не хоче бачити правду. Піди виміряй стілець й накресли його у повній відповідності з параметрами і покажи це креслення простому глядачеві. «Нє-е, туфта,— скаже він і скривиться,— не стілець». І матиме рацію, бо це не буде стільцем, а лише точним відтворення форми стільця. Як викрійка сукні не здається нам справжньою сукнею. Для того, щоби намалювати щось таким, яким має бути в уяві усіх сторонніх поціновувачів, потрібно просто збрехати: викривити його форму і не дотримуватися точності. Ми, художники, у більшості показуємо те життя, яке хочуть бачити, хай і зватимемося найдостовірнішими з усіх реалістів. Жоден реаліст не напише істини.

Ніхто не воліє бачити справжню мене чи Солю. Зате у нас завжди є шанс намалюватися якнайкращим чином.

Приймати чи не приймати правила цієї всесвітньої гри — вибір наш насущний і щоденний. Я щохвилини чесно питаю себе й чесно даю відповідь: зараз так, а потім побачимо.

Якщо ти відкидаєш всесвітню гру у вдавану реальність, то тобі немає місця в цьому світі. Ти лишаєшся за бортом. Це і є прокляттям свободи.

Ми створили стільки проекцій будь-чого, що заплуталися у них. І адекватного виходу з того немає — хіба як втекти від людей, втекти від себе, втекти від життя.

У Єжи завжди було повно просто знайомих жінок. Одні йому просто так давали гроші, ^ інші — кудись возили, годували, одягали. Він взагалі звик існувати фінансовим та енергетичним коштом жінок — і не уявляв собі, а як можна інакше?

Одна із численних просто знайомих працювала в аптеці й періодично постачала Єжи димедрол. Частіше за просто так, рідше — за гроші.

Я виступила категорично проти наркотиків у нас удома. А потім сама здивувалася: у нас? вдома?

Єжи теж здивувався, але після віражів у повітрі його речей і мальовничої ікебани їх на асфальті під нашими вікнами, погодився. З того часу почали з’являтися просто так подаровані пляшки дорогих вин і віскі. Єжи не любив собі у чомусь відмовляти, переконував, що фізично потребує жити кучеряво, на всю малинову губу: лише хороші сигарети, тільки фірмовий одяг — оцей нездоровий гедонізм в усьому, що має стосунок до його Світлості. Єжи і мене помалу привчив до свого голодупо-го міщанства, розкошування життям, водночас перебиваючись із хліба на консерви.

Випадали ранки із остаточно порожнім холодильником, кишенями і животами. Єжи, цей еллінський бог, язичницький демон, із якого золотим дощем сипалася полуда, закочував рукави стильної сорочки, легко усідався на варцабі, затискав сигарету губами, ніжно-ніжно, ніби цьомав, і дивився на дорогу, певно, продумував варіанти ескейпу.

— Я хочу їсти! — гугнила йому замість «доброго ранку».

— Так, я знаю, — відказував він абсолютно незворушним тоном, не зводячи