Читати книгу - "Хатинка в морі"

— От здорово! — зраділи діти.

— Ну, — сказала Сонина мама, — придумали прекрасно! У піонерському таборі його доглядатимуть, і шкоди звірятко не робитиме.

А найбільше радів Дмитрик. З нього наче якийсь тягар спав. Він реготав з усіма і веселився, як ніколи. Сонин день народження пройшов чудово.

Сонячний промінь упав на листя ліщини і, знайшовши поміж нього вільні ходи, лишив золоті зайчики на землі, на траві, на купці торішнього листя. Але це була зовсім не купка листя, а маленьке оленятко, з шкірою, вкритою золотавими плямками, точнісінько такими, як сонячні зайчики. Тому його ніхто не помічав серед справжніх сонячних зайчиків.

Раптом оленятко почуло якесь шарудіння, завмерло і лежало так, підібгавши ніжки, поки те шарудіння не припинилось.

Оленятко вмостилося зручніше і спокійно заснуло. Та тривога була недаремна.

Сюди ненароком забіг мисливський собака. Він, правда, не помітив оленятка. Навіть не відчув його нюхом, бо запах у оленятка був ледь чутний.

Не помітили оленятка і два хлопчики — чорнявий та білявий. Вони пробігли галявиною, не звернувши уваги на купку торішнього листя. Коли б вони знали, що то оленятко, вони б, звичайно, зупинились. Адже не раз говорили, як було б добре знайти мале звірятко і виростити його.

А мати-олениха здалеку сторожко поглядала на своє маля. З заростей кущів видно було її нашорошені вуха, які прислухались, чи не чути якогось підозрілого звуку, чи не загрожує хтось її синові.

Та ні, і собака, і хлопчики не помітили її дитинчати. Воно спокійно вмостилось під кущем і спить.

Почекавши трохи, олениха підійшла до малого, розбуркала і дала посмоктати молока. Мале так захопилося своїм сніданком, що й не збиралося кінчати його. «Ох ти, ласунчик мій!» — подумала мама, коли, нарешті, оленятко, сите і задоволене, знову лягло під кущем.

Раптом оленятко підвело голову, але, як учила мама, враз припало до землі і завмерло.

У ту саму мить гострі мамині очі побачили червоний хвіст злодійки лисиці. «От, — подумала олениха, — ще й хизується своєю шубою». У цім лісі всі знали: лисиця була не від того, щоб украсти мале оленятко. Вмить олениха схопилась, відштовхнулась задніми копитами і перелетіла через кущ ожини.

Лисиця також помітила олениху, але не встигла збагнути, що сталось, як побачила, що та мчить уже далеко від неї.

«Як же я могла пропустити її?» — здивувалася лисиця і притьмом кинулась навздогін. Вона таки дізнається, де ховає олениха своє маля!

Але олениха летіла, немов підхоплена вітром, все далі й далі, майже не торкаючись землі. Тільки копита мигтіли.

Раптом вона різко повернула вбік через кущі, потім ліворуч, потім праворуч, потім назад. Лисиця вперто поспішала за нею, чкурнувши попід віти кущів, та все ж таки загубила її. А стривожена мати легко перестрибнула знайомий кущ ожини і, хвилюючись, підбігла до оленятка.

Майже місяць оленятко ховалося отак від ворогів. Воно весь час лежало, завмираючи від кожного загрозливого звуку.

Врешті оленяткові набридло таке життя. Воно невпевнено піднялось на свої чотири ніжки. Мама облизала його і почала ніжно голубити голівку.

Оленятко спробувало пробігти на високих, тонких ніжках, але швидко заморилось і, знову підібгавши їх, лягло на траву спочити.

Та за два дні воно вже не хотіло відлучатися від мами, коли та йшла кудись, і бігало за нею скрізь по пасовиськах.

Якось теплого літнього ранку вони вирушили вдвох. Нараз сірий страшний звір з лютими очима мелькнув на узліссі. Мати помітила його раніше, ніж син. Вона несамовито вигукнула, і вони помчали щосили. Адже олениха знала, що то був страшний розбійник — вовк. Вона боялась не за себе, вона злякалась, що син неспроможний ще бігти так швидко, як вона.

Олениха весь час оглядалася на нього, немов кажучи: «Ще трошки, трошки!»

Ні, Ласунчик не відставав.

Лише ген далеко від того небезпечного місця, де побачили вовка, зупинилися, відсапуючись, олениха з оленятком. Значить, ніжки у сина так зміцніли, що він зміг втекти! Тепер матері стало трохи спокійніше за нього.

Оленятко вже бігало скрізь по лісі, який вважало за свою домівку. Воно ласувало зеленню, пило воду з прозорих джерелець.

Траплялись і далі різні дошкульні пригоди, але вже не такі страшні.

Сонечко ще не зійшло. Ласунчик пасся недалечко від мами, та от серед зеленої трави він побачив щось жовтогаряче.

Оленятко пильніше придивилось і дуже здивувалось. Спочатку йому здалося, що то ящірка. Воно бачило раніше ящірок, але ті були зелені або коричневі, дуже моторні. А це створіння було неповоротке, вайлувате, навіть не тікало.

Оленятко хотіло побавитися його хвостиком, адже у ящірки такий кумедний хвостик — одірветься, сама ящірка втече, а хвостик так і лишиться в зубах, тільки звивається.

Отож Ласунчик схопив вайлувате створіння. Ой, що тут сталося! Його наче щось обпекло. Від болю оленяткові запаморочилось в голові. Воно, не тямлячи себе, кинулось до мами і, жалібно заскигливши, простягло мордочку вгору.