Читати книгу - "Хатинка в морі"

За нею почали сходитись і інші гості. Було кілька учнів з Сониного класу, які жили поблизу на дачі. Та й тут завелись уже приятелі. Помалу всі розвеселились, і гамір знявся чималий. Таня загадувала різні загадки.

— От вгадайте! Сидить дівка у коморі, а коса її надворі.

Другокласник Максимко з жалем сказав:

— Цю дівчинку, мабуть, покарали.

А Валерка вибухнув сміхом:

— Це ж морква, а ти, Таню, наче з дитсадка прибігла — такі загадки загадуєш.

Всі сміялись, загадували інші загадки, відгадували. Тільки один Дмитрик не сміявся. Він, похнюпившись, сидів на маминому ліжку. Соні стало його шкода. Вона підбігла до брата, приголубила його і примирливо сказала:

— Та кинь ти думати про ті осоружні абрикоси! Ну кому вони потрібні!

Дмитрик аж з місця скочив:

— От і ти про абрикоси! Ну, сказав же я, що не рвав їх.

Мама хотіла підійти до них, щоб заспокоїти, але в цей час двері відчинились і увійшли два хлопчики. Один із них тримав в руках квітчасту хустину. На другому Дмитрик побачив знайому картату сорочку. Він запитливо глянув на маму, потім на Соню, яка тепер широко всміхалась, потім знову на маму. Але нові гості вже прямували до столу. Хлопчик у картатій сорочці сказав:

— Оце, Соню, тобі в подарунок!

І хлопчик, що держав хустину, вигорнув з неї на стіл купу трави, листя. Разом з трав’яним кублом на стіл впало якесь пухнасте звірятко і сердито чмихнуло. Воно було зовсім сонне і невдоволено кліпало очима.

— Дивись, білочка! Тільки хвіст у неї якийсь довгий. Дивно! — вигукнула Соня. — Яка вона гарненька, кумедна! Ой хлопці, спасибі вам!

А хлопці квапливо поправили її:

— Це соня — твій тезко.

— Соня?.. Тезко?

Дітлахи принишкли, і на хвильку запала тиша.

Звірятко тим часом, нічого не помічаючи, сіло на задні лапки і ну передніми чепуритися. Воно пригладило шерстку на молочно-білому черевці. Потім облизало її і заходилось коло рудуватої, як і вся спинка, голівки, вправно піднявши передні лапки.

Раптом угледіло насипану хлопцями купку лісових горіхів і миттю взялося за них. Його хвіст розлігся на столі. Юрась побачив, що хвіст такий самий, який він одбив звіряткові два тижні тому, і показав очима Сашкові. Сашко, мабуть, зрозумів і спитав:

— Невже хвіст виріс за два тижні?

Юрась невпевнено сказав:

— А може, це інша соня…

А Миколка, який жив недалечко на пасіці з батьком, раптом протягнув:

— Та це ж сплюх!

— Ні, — впевнено сказала Таня, — цю тварину звуть соня.

— Звичайно, сплюх — це й є соня, — не здавався Микола. — Він же цілісінький день спить десь у дуплі.

— А вночі прокинеться і найкращі вишні і сливи об’їсть.

«Та невже? — подумав Дмитрик. — А може, він полюбляє і абрикоси?»

— Та що ви всі на звіринку накинулись? — ображено сказала Соня. — Дивіться, яка соня красива: хутро рудувато-сіреньке, вушка великі, прислухаються до всього, а хвіст довший, ніж вона сама.

В цей час у кімнату зайшов поздоровити Соню сторож — дядько Марко.

— А ця капость вовчок як опинилася тут?

Соня квапливо пояснила:

— Що ви! Це мені подарували.

— І де воно взялося в наших краях? Усе в саду перепоганить. Маленькі пташенятка тільки літати починають, а цей сплюх зловить пташеня і враз загризе його.

Юрасик виразно глянув на Сашка:

— Чув?

Той, здвигнувши плечима, відвів убік Валерку і пошепки сказав:

— Все це правда. Ми з Юрком на власні очі бачили, який це розбишака. Тільки Соні не треба сьогодні настрою псувати.

— А знаєте, — сказав дядько Марко, — це звіреня вночі тихенько пищить, наче пташка. Та ви, звичайно, не чуєте, ви вже всі спите в цей час.

А у Дмитрика майнула в голові думка: «Так, певне, то була соня…» Він уже не слухав нічого. У нього відлягло од серця. «Он воно хто абрикоси поїв».

— Дивіться, дивіться, тихше, — раптом прошепотіла Соня. Всі глянули на стіл. Там сплюх, якому не дали спати, зараз зіп’явся на задні лапки і своїм вузеньким тонким носиком обнюхував гілочку, яка звисала з букета.

Соня просто отямитись не могла від захоплення.

— Це моя соня, миле моє звірятко. Нехай воно трохи поживе у мене, а потім я його на волю випущу.

Сплюх, не знайшовши нічого поживного, опустивсь, знову підбіг до свого кубельця і приготувався спати.

— Е ні, — озвався раптом Дмитрик, — випустиш на волю, а воно буде у людей садки об’їдати.

— За лісом, у піонерському таборі, є чудовий зоологічний гурток. Я з того тижня там буду. Соню, якщо ти дозволиш, я віднесу звіря туди, — запропонував Микола.