Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

— Твій батько залишив мене зовсім одну з усіма бідами й турботами, а потім і ти втік, — заглядаючи синові в обличчя, промовила жінка. — Ви двоє жили, не піклуючись про те, як живемо тут ми. А Федір завжди мене захищав і оберігав! І тепер так само! Він єдиний, хто зміг мені допомогти! Просто постарайся мене зрозуміти!

— Мамо, я все зрозумів! Але не треба мені розповідати, що я мушу бути йому вдячним! Позбав мене цього!

— Але синку!

— Чому ти мені про те не написала? Чому вирішила неодмінно вийти за нього? Якби батько і справді помер ще минулого літа, то я ще зміг би зрозуміти й не злитися. Але його брехня заради твого майна, твоя ганьба та безчестя моєму батькові... Ні, цього я ніколи не прийму й не прощу! — категорично сказав Марко. — Так, я бачу, чоловіка ти маєш! Та ще й такого спритного, що не дасть тебе скривдити! Тож я, мабуть, займуся власними справами. А їх маю багато! Прощавай, мамо!

Марко скочив на коня й виїхав із двору. «Почекаю Тимофія в кінці вулиці», — подумав він.

Нещасні Агафія й Марися гірко плакали просто в обійсті, коли нарешті з будинку вийшов Тимофій, не менше за Марка злий і роздратований. Утім, пані Марися цього не помітила. Вона кинулася до хлопця, який їй так полюбився, щоби виплакатися, поскаржитися, отримати підтримку. Тимофій не зміг відштовхнути стареньку, тому опанував себе, обійняв її за плечі й почав говорити відповідні до такого сумного випадку слова розради. До нього понуро підійшла й Агафія.

— Тітонько, не горюй так! — сказав їй Тимофій. — Марко втихомириться скоро. Він дуже тебе любить, тож ви помиритеся.

— Та не в тому річ, пане Тимофію! А в тому, що він... він... — Агафія схлипнула, — має рацію він!

— Це я в усьому винна! Якби не я, то Олексій був би живим! — схлипувала пані Марися.

— Не звинувачуй себе, пані! — сказав Тимофій, хоча добре розумів, що у трагедії сімейства Воловодів чимала частина провини лежить саме на бабусі. — Не плачте й не журіться! Марко переказиться, і ви помиритесь. Я, мабуть, піду. Прощавайте!

Тимофій сів на Ворона й наздогнав Марка в кінці вулиці. Обидва мовчки поїхали до коша. Обговорювати їм було нічого — усе зрозуміло й без слів.

Увечері Голуб сидів у тій самій кімнаті, у якій над ним учинили таке безбожне насильство. Обдумуючи своє становище, колишній урядник розумів, що нічого вдіяти, щоби покарати двох молодих козаків, він не зможе. «Допустимо, знайдуться свідки того, що мене відлупцював цей вилупок, Воловодченко, але тоді спливуть причини цієї розправи! А це взагалі буде для мене смертний вирок!» — спересердя думав колишній урядник. Загалом, Голуб вирішив піти на цей підлий крок тільки тому, що втомився чекати смерті Воловода, а тут ще цей гончар так удало вляпався. Але тоді він мав силу, захищений своїм становищем. А потім цей проклятий бунт почався, Ходику змістили, а сам Голуб ледве втік від розгніваних містян. Тепер його, звичайно, ніхто не чіпав, але якщо піде слух, що він учинив таке непотребство, то тоді пощади йому не буде! Тому треба тільки мовчати. А ще Федір вирішив піти з цього будинку. Він ще не знав, куди піде, але зробити це просто необхідно — пан Голуб зберіг трохи чоловічої гідності. Поки Агафія не відала істини, він ще міг спокійно дивитися їй в очі, але тепер, коли їй відома вся правда, йому було нестерпно соромно саме перед нею. А всі інші нехай котяться під три чорти!

А тут ще цей Клесінський повідомив йому таку новину! Слава Богу, що донька виявилася живою! Однак старий батько сумнівався в порядності Тимофія. «Навіть гордій Далевич перш засвататися прийшов, а цей мерзотник силою відвіз Орисеньку. Сумніваюся, що він увесь цей час просто дивився на мою красуню доньку, тримаючи свої шаровари зав’язаними! Негідник та покидьок! Нещасна моя дівчинка! Мабуть, бавився з нею, як хотів! Розпусник! Ось на нього можна і треба піти поскаржитися! Лише має рацію цей перелюбник — нічого я не доведу! Немає жодного свідка цього злочину!» — ображено та зло думав Федір.

Але потім у його затуманений гнівом і образою розум почало доходити, якщо Клесінський спеціально приїхав попросити його згоди на шлюб, отже, Орися йому дійсно треба як дружина, а не як коханка. Кражевський не раз йому говорив, що цей шляхтич дуже багатий і знатний. Тож навряд чи він має потребу в посагу та спадщині. «Може, я і справді надто упереджено до нього ставлюся, і Клесінський сильно кохає Орисю? Але чому ж він тоді так учинив? Чому він не прийшов до мене ще восени? Та хіба я його вислухав би тоді? Ні. Я вигнав би його під три чорти і ще висміяв би! Його правда — я сам в усьому винен!» — невесело роздумував Федір, коли до нього ввійшла Агафія, перервавши думки. Чоловік підвівся, винувато відвернувся, ховаючи своє опухле від побоїв обличчя.

— Навіщо ти збрехав мені, Федоре? — запитала жінка.

— Якби ти знала, що твій чоловік живий, то не пішла б за мене, — відповів він.

— Навіщо це тобі знадобилося? Лише заради мого добра?

— Не тільки в майні діло! Я давно на тебе оком накинув. Не стану приховувати, я не закоханий у тебе, ніби в молодуху, але все ж ти мені давно не байдужа. Ти могла б стати найкращою з усіх дружин, які тільки є на світі, однак твій чоловік цього не цінував. І мати ти добра, а в мене дочки малолітні є, яким дуже треба матір. Та й давно я на тебе дивився не так, як зазвичай на сусідок дивляться.

Агафія мовчки слухала його непоказне, зате чесне зізнання, дивлячись у підлогу. Федір глянув на неї, а потім сказав:

— Я розумію, що тепер між