Читати книгу - "Химерне сяйво"

над ними просурмили сумнозвісні труби, чи що усе їхнє життя промайнуло у них перед очима (Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів), чи що всесвіт упав на них, наче велетенське желе.

Скажуть радше, як засвідчує життєва практика, що пролунав такий звук, ніби хтось добряче ляснув дерев’яною лінійкою об камертон, що подавав тон до-дієз, ну, може, сі-бемоль, а потім — несподівано — вони відчули цілковиту непорушність.

Так сталося, бо вони були цілковито нерухомі, огорнуті цілковитим мороком.

Ринсвінду подумалось, що щось пішло не так.

Тоді він побачив ледь помітні голубі візерунки, що миготіли просто перед ним.

Він знову опинився всередині «Октави». Йому стало цікаво, що було б, якби хтось зараз розгорнув цю книгу; чи вони з Двоцвітом скидались би на кольорову картинку?

Навряд чи, вирішив він. «Октава», в якій вони тепер перебували, трохи відрізнялася від звичайної книги, прикутої ланцюгами до пюпітра в підземеллі Невидної академії, яка до того ж насправді була тривимірною моделлю багатовимірної реальності...

«Стривай, — сказав він собі. — Це ж не мої думки. Хто ж тоді вкладає їх мені в голову?»

— Ринсвінде, — сказав голос, шелесткий, мов давні сторінки.

— Хто? Я?

— Звісно, ти, дурню.

У Ринсвіндовій згорьованій душі ворухнувся слабкий спротив.

— То ти вже пригадав, з чого починався Всесвіт, чи ні? — уїдливо поцікавився він. — Прочищення Горлянки, еге ж, чи Глибокий Вдих, а може, Чухання Потилиці і Спроба Згадати, Що Ж То Була За Думка?

Інший голос, сухий, як хворостиння, прошурхотів:

— Тобі не завадило би пригадати, де ти зараз, — прошипіти речення без жодного шиплячого — завдання практично неможливе, та голос зробив непогану спробу.

— Пригадати, де я зараз? Пригадати? — загорлав Ринсвінд. — Я збіса добре пам’ятаю, що зараз я всередині клятої книги, яка теревенить різними голосами, бозна-чиїми. І ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я кричу!

— Гадаю, тобі цікаво, чому ми знову перемістили тебе сюди, — голос прозвучав над самісіньким його вухом.

— Ні.

— Ні?

— Що він сказав? — запитав інший безтілесний голос.

— Він сказав «ні».

— Він справді сказав «ні»?

— Так.

— Овва.

— Чому?

— Бо оця дурня відбувається зі мною увесь час, — сердито мовив Ринсвінд. — Однієї миті я падаю з краю світу, а наступної — опиняюся всередині книги, далі я вже на летючій скелі, а тоді спостерігаю, як Смерть вчиться викладати гатки, чи взятки, чи що то було, — то чого б мене узагалі щось цікавило?

— Ну, нам здається, тобі має бути цікаво, чому ми не хочемо, щоб нас промовив абихто, — відгукнувся перший голос, розуміючи, що втрачає контроль над ситуацією.

Ринсвінд завагався. Почута думка промайнула крізь його розум, щоправда, дуже кваплячись і озираючись на всі боки, щоб її, бува, не збили з ніг.

— А чого б це комусь забаглося раптом вас промовити?

— Через ту зірку, — озвалося Заклинання в його голові. — Червону зірку. Чарівники тебе вже шукають; коли знайдуть, вони збираються проказати разом усі вісім заклинань, щоб змінити майбутнє. Вони думають, що Диск неодмінно зіштовхнеться з тією зіркою.

Ринсвінд якусь хвилю обмірковував почуте.

— Це правда?

— Не зовсім, хіба що у певному... а це що таке?

Ринсвінд поглянув униз. До них крізь темряву наближався Багаж. З-під його кришки стирчав чималий кавалок леза коси.

— Це просто Багаж, — сказав він.

— Але ж ми його сюди не викликали!

— Його ніхто не викликає, — повідомив Ринсвінд. — Він сам з’являється, коли забажає. Не хвилюйтесь про це.

— Он як. То про що ми говорили?

— Про оту червону штукенцію в небі.

— Атож. Дуже важливо, щоб ти...

— Агов? Агов? Тут є хто-небудь?

Слабенький, писклявий голос доносився з іконографа, що досі висів на кволій Двоцвітовій шиї.

Бісик-знімкар відчинив засувку на своєму віконці і зиркнув скоса на Ринсвінда.

— Де це ми, добродію? — спитав він.

— Не дуже собі уявляю.

— Ми досі мертві?

— Хтозна.

— Так, так... Хотілося б думати, що невдовзі ми підемо кудись, де не потрібно стільки чорної фарби, бо в мене її вже катма, — віконце з тріском зачинилось.

Ринсвінд на мить уявив, як Двоцвіт роздає свої знімки, коментуючи приблизно так: «Ось тут мене діймають сто тисяч демонів», «А тут я в компанії кумедних людей, яких зустрів на схилах Потойбіччя». Ринсвінд не був певний у тому, що саме з тобою відбувається після того, як ти по-справжньому помер, на цю тему в авторитетних колах ніхто не міг дати вичерпного пояснення; один темнолиций моряк з Узбічних земель якось сказав, що він, без сумніву, потрапить до раю, де буде вдосталь шербету та гурій. Ринсвінд не знав точно, що означало «гурія», та, подумавши трохи, дійшов висновку, що то була невелика лакрична трубочка, через яку посьорбують шербет. Хай там як, від шербету у нього починало лоскотати в носі.

— Ну, якщо ліричний відступ закінчився, — твердо мовив скрипучий голос, — можемо рухатись далі. Надзвичайно важливо, щоб ти не дозволив чарівникам заволодіти Восьмим Заклинанням. Стануться жахливі речі, якщо проказати усі вісім заклинань разом надто рано.

— Я хочу, щоб мені просто дали спокій, — сказав Ринсвінд.

— Авжеж, звичайно. Ми знали, що можемо покластися на тебе з того самого дня, як