Читати книгу - "Знак Саваофа"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Останнiм часом коханням вони займалися в її кiмнатi. Вiн вдихав запах її поту, запах парфумiв, чистої бiлизни i весь час мовчав, як мовчала i вона, але зараз, звiвшись на лiкоть, звiсивши груди майже перед його очi, вона запитала:
— Ти завжди чекаєш на сина?
— Нi, — вiдповiв вiн.
— Дуриш.
— З чого ти взяла?
— Бо такого не може бути…
— Так, а тобi до того яке дiло?
— Менi просто цiкаво, як рiзниться любов батькiвська вiд такої.
— Якої це?
— Ну, ти сам знаєш.
— Сподiваюся.
Годинник пробемкав одинадцяту. Всього лишень година. А щось таки змiнилося. I тут вона видала, сягнувши рукою до низу його живота, вчепилася в прутня i почала масувати:
— Смерть i кохання не можна терпiти на вiдстанi.
Побiденко промовчав, але вiдчув, як холодний пiт пробив його.
— Ти злякався?
— З чого ти взяла… — вiн звiвся, пошукав сигарети, не знайшов. — Де сигарети?
— Звiдки я знаю, — Алiса потяглася тiлом. Туга невимовно наступала разом iз сонцем, що вже рiвно, гладко, наче желатином, заливало все навколишнє. А потiм усе урвалося; приглухли голоси, потемнiло, навiть кремовi штори зробилися тускними, а очi Алiси закрилися, мiцно так, мов жалюзi. I вiн почув шурхотiння шин авто, аж тодi забурчав мотор. I знайомий голос рiзонув тишу.
— Андрiй, — сказав Принц. Вiн пiзнiше зрозумiв, по спливаючих секундах, коли голос вiдлинув, що вимовив це iм’я як зовсiм чуже. Шарудiла липа, там, наприкiнцi двору, потiм ударили голоси — один веселий, iнший зовсiм нерозбiрливий.
Андрiй пройшовся вiтальнею, розганяючи сонячну пилюку, пiдiйшов до батька, потиснув руку, ляснув по плечi.
— Здоров, батя, — привiтався. Йому не видно було старого Побiденка, тiльки чорнi контури проти великого вiкна, яке виходило на степи, де жовток полудня поволi розходився колами, засмоктуючи лiнькуватi, дрiбнi, наче мухи, постатi людей.
— Давно тебе не було…
— Ти мовби й не радий. Не дуйся, не було часу, — Андрiй потер долонi, вiйнувши на старого запахом, дорогим запахом ситих людей, але з тим короткочасним, терпким, майже трупним запахом швидкоплинностi, нi, спалаху, яскравого життєвого спалаху, пiсля якого наливаються важким тягарем ноги, а голова вiдмовляється працювати, серце перекачує кров, а ти вже довго не дочовпеш, що ж тебе заскочило, лизнувши солодко, обнадiйливо. Але тодi так старий не думав; навiть зараз, спостерiгаючи, як линяє небо, чорнi табуни крукiв висять над червоною купою верболозу. I найдивнiше: Принц думав про Алiсу. Невпинно, дивлячись у випорожнiлi очi сина, на роздуту шию, на йоршик сивiючого волосся, на шкiрянку, пiд якою вiдстовбурчувалася кобура з пiстолетом.
— Ходiм до столу, — сказав вiн, беручи сина за руку, так, як брав ранiш, але не вiдчув того, що було, i це його здивувало, заскочило, — як ото утнув непристойнiсть, зовсiм неприпустиму в його вiцi. Вони разом пройшли решту шляху вiд вiтальнi до кухнi, не промовивши один одному i слова. I тiльки тут, на кухнi, де все до незвичного змiнилося, старий побачив, як перекосило обличчя Андрiя, очi блиснули. Напевне, вiн здогадався про причину перемiн, але швидко опанував себе, i далi вони мовчки сидiли — наливали, пили. Обличчя сина напроти, через посмугований сонячними тiнями дубовий стiл, нiчого йому вже не говорило, не пробуджувало найменшого зачаєного позову. Широке обличчя, колись витончене, а зараз хоч i засмагле, проте змарнiлiсть проступала нездорово, i пiзнiше Принц здогадався, що то вiд очей, з якимось смолянистим блиском, як хто пiдсвiчував їх зсередини; такi очi бувають у шльондр; брови, чорнi та красивої форми, майже тобi жiночi, з малюнкiв, посiченi рубцями, ще де-не-де рожевими та свiжими; густе колись волосся, що вiн носив, вiдпускаючи до плечей пишними локонами, зараз вже притрусилося сивиною, пострижене пiд короткий їжачок.
— Геть сивий зробився, — сказав старий.
— Ну не молодiти ж, як тобi, — Андрiй викривив усмiшку, але вона сповзла, та усмiшка, як упав камiнь на дно глибокого колодязя — без шуму. Старий пропустив крiзь вуха, налив ще по чарцi.
— Чим займаєшся, сину?
— Ти, може, ще запитаєш, чого я приїхав? Так чи нi… Бiзнесом, батя. Великим бiзнесом, — Андрiй смачно пережовував.
— Чого радiєш? Алiсо, ходи сюди i сiдай до столу.
— Хай тiльки спробує. Заганашу вiдразу, — рявкнув Андрiй.
— Тодi їдь звiдси, — тихо, не вагаючись, вiдповiв батько. — Нiчого командувати у моїй хатi. Затямив? Їдь до своїх бандюкiв, а мене з Алiсою облиш. I забери свої грошi.
— Т-с, батя. Я пожартував. Хiба не розумiєш… Тут мама сидiла.
— Ага, ти найбiльше думав про неї, коли кинув iнститут i подався за цiєю шльондрою.
— Iлона свята, батя, — Андрiй смачно облизав губи.
— Ага. У вас всi святi…
— А то нi, я до церкви ходжу… От тобi хрест, — i Андрiй опасисто перехрестився, рвучко налив горiлки, поставив третю чарку, непомiтно пiдморгнув, так, щоб побачив батько, намагаючись показати, що вiн осторонь, не його дiло, а той, до кого звертається, сам винен i таке iнше; сказав: — Сiдай, зайчику. Я тебе не з’їм. Менi замухришки не йдуть у горлянку.
— Свиня. Збирайся i їдь. Чого тебе принесло? Чи вже лаптi плетуть, мо’, надумали тебе заганашить твої братки, так ти пiд мої штани надумав ховатися?
— Козел був i козлом лишився, — син налив ще горiлки, але не пив, а сидiв, уп’явшись очима в жовтий густий полудень. — Ти б, батя, побалакав з цими козлами, яких ото пригрiв, щоб не будували вони тут свого свинюшника…
— А тобi яке дiло? — сердито перебив його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак Саваофа», після закриття браузера.