Читати книгу - "Незвіданий світ"

— І начувайтеся — бо редактор на знак вдячності дасть вам добрячого штурхана, — додав лорд Джон. — Усі ці речі, голубе мій, виглядають зовсім інакше, коли дивитися на них із лондонських кабінетів. Багато хто ніколи не розповідає про свої пригоди, оскільки боїться, що йому не йнятимуть віри. Та чи можна ж дорікати їм? За місяць чи два після повернення нам самим усе це здаватиметься сном. Хто, кажете, вони були?

— Ігуанодони, — відповів Самерлі. — Відбитки їхніх ніг знаходять скрізь у гастингських піщаниках, у Кенті, Суссексі. Їх аж кишіло на півдні Англії, коли там було достатньо соковитого рослинного харчу для них. Умови змінилися, і тварини зникли. Тут, вочевидь, умови залишилися тими самими, і тварини вижили.

— Якщо нам пощастить повернутися колись додому, я мушу привезти з собою хоч одну їхню голову, — сказав лорд Джон. — Як візьмуть завидки декого з моїх африканських приятелів-мисливців, коли вони побачать її! Не знаю, як на вашу думку, хлопці, а мені здається, що ми весь час ризикуємо натрапити на якісь неприємності.

У мене було те саме почуття постійної небезпеки й таємниці, що оточувала нас. У сутінку між дерев раз-у-раз увижалась якась загроза, і невиразний жах стискував серце, коли доводилося дивитися на листя вгорі. Щоправда, чудовиська, яких ми до цього бачили, були спокійними, вайлуватими істотами. Вони навряд чи скривдили би когось. Та в цій країні див, напевно, мешкали й інші тварини, і хтозна, яке хиже страховисько могло кинутися на нас зі свого лігва поміж каміння або серед кущів. Я був погано обізнаний із передісторичним життям, але добре пригадую прочитану колись книгу, де йшлося про істот, які їли левів та тигрів так само, як кіт у нас їсть мишей. Що коли вони водяться й у лісах Країни Мепл-Вайта?

Так уже, певно, судилося, що того ж таки ранку — першого для нас у цій країні — з нами сталася ще одна дивна пригода. Від самої згадки про неї я ще й досі здригаюся. Коли галявина з ігуанодонами здаватиметься нам, як каже лорд Джон, сном, то болото птеродактилів назавжди залишиться нашим кошмаром. Дозвольте ж розповісти вам, що саме трапилося.

Ми повагом ішли лісом, чекаючи то на лорда Джона, що узяв на себе роль розвідника, то на наших професорів, які на кожному кроці спинялися й із вигуками захоплення милувалися квіткою або комахою, що, на їх думку, належала до нового, невідомого їм виду. Через три-чотири милі ми побачили, що дерева вздовж правого берега струмка порідшали, і перед нами постала ще одна галявина. Густа облямівка з кущів приховувала кам’яні глиби, які зустрічалися на плато повсюди. Ледве рухаючись серед каміння та хмизу, що подеколи сягав нам грудей, ми почули якісь дивні низькі звуки — чи то ґелґотання, чи то сичання, — що наповнювали повітря й лунали, видно, десь поблизу нас. Лорд Джон, піднісши руку, звелів нам спинитися, а сам обережно рушив до скель. Ми бачили, як він видряпався на прискалок і, глянувши всередину, зробив жест крайнього подиву. Потім він ніби забув про нас, вочевидь, захоплений побаченим, і нарешті поманив нас до себе, піднісши на знак перестороги одну руку. З його поведінки я зрозумів, що на нас чекало якесь цікаве й разом із тим небезпечне видовисько.

Ставши поруч із ним, ми й собі зазирнули поверх скелі. Перед нами був колодязь — імовірно, колишній кратер згаслого вже вулкана. Він мав форму чаші, і на дні його, в кількох сотнях ярдів під нами, стояли зеленкуваті калюжі, вкриті очеретом. Місцина сама по собі нагадувала відьомський табір, та сцена, що там відбувалася, взагалі наче була взята із Дантового «Пекла». То було лігво птеродактилів, їх тут були сотні. Навкруги озерець повзали малята. В очереті, на жовтуватих яйцях, сиділи бридкі самиці. З цього ворухливого кубла огидних птахоящерів і виходили сичання та свист, що привернули до себе нашу увагу, а на додачу — нудотний кислуватий сморід. Трохи вище, кожен на окремому камені, сиділи самці. Величезні, сірі, всі в зморшках, вони зовсім не рухалися, і їх можна було прийняти за статуї, якби не рухалися їхні червоні очі та не клацали подеколи їхні дзьоби, коли вони ловили летючих драконів, що проносилися повз. Велетенські перетинчасті крила вони згорнули на грудях і здаля скидалися на гігантських старих жінок, що куталися в мерзенні, кольору павутиння, шалі, звідки було видно самі їхні жахливі голови. Разом їх, великих і малих, у ямі перед нами було не менше як тисяча штук.

Наші професори радо простояли б там цілий день — так захопила їх можливість безпосередньо вивчати життя передісторичної доби. Вони показували на трупи птахів і риб між камінням — вочевидь, корм цих істот, — і я чув, як вони вітали один одного з тим, що нарешті знайдена відповідь на питання: чому кістки цих летючих ящерів у такій кількості зустрічаються в низці місць, як-от кембриджські піщаники. Тепер було зрозуміло, що птеродактилі, як і пінгвіни, жили групами й харчувалися м’ясом.

Нарешті Челленджер, силкуючись довести Самерлі якусь тезу, що її той заперечував, виткнув з-за скелі голову й мало не занапастив нас усіх. Найближчий до нас самець пронизливо верескнув і розгорнув свої двадцатифутові крила, немов збираючись злетіти. Самці й дитинчата згуртувалися біля води, а вартові, один по одному, злітали з прискалків. Дивно було бачити, як щонайменше сотня цих велетенських бридких істот, немов ті ластівки, кружляла над нами, але невдовзі ми зрозуміли, що залишатися тут заради цього не мало сенсу. Спершу нечупарні тварюки літали величезним колом, наче хотіли встановити масштаби небезпеки, що загрожувала їм. Далі вони почали спускатися нижче та звужувати коло, доки не опинилися зовсім над нашими головами, і несамовите ляпання їх крил нагадало нам дні змагань на Хендонському аеродромі.

— Біжіть до лісу й тримайтеся вкупі! — скрикнув Рокстон, хапаючи свою рушницю. — Вони щось задумали.

Щойно ми зібралися відступати, як коло самців наблизилося настільки, що тварюки майже торкалися наших облич своїми крилами. Ми били їх прикладами, та навряд чи вони це відчували. Раптом із гудючого кола довгих ший вистромилась одна, і хижий дзьоб ударив по нам. Ще раз і ще. Самерлі зойкнув і