Читати книгу - "Малюк"

було, куди йшла ця вісь — у чорну тріщину, що розколола буре поле, загромаджене уламками скель. Тріщина росла, ширшала, освітлений сонцем її край здавався гладким і абсолютно прямовисним, а про те, щоби побачити дно, не могло бути й мови, — там панувала цілковита темрява. І в цю темряву стрімко увірвався Малюк… Зображення зникло, і Майка, простягши руку, ввімкнула підсилення, але з підсиленням нічого не можна було розгледіти, крім невиразних сірих смуг, що струменіли на екрані. Після цього Малюк видав пронизливий лемент, і рух зупинився. «Розбився!» — з жахом подумав я. Майка з усієї сили вчепилася мені в зап’ястя.

На екрані виднілися якісь невиразні нерухомі плями, все було сірим і чорним, і чулися дивні звуки — якесь булькання, хрипке курликання, сичання. З’явився знайомий чорний обрис руки з розчепіреними пальцями і зник. Невиразні плями попливли, змінюючи одна одну, курликання і булькання то голоснішало, то тихішало, розгорівся і згас помаранчевий вогник, потім ще один, і ще… Щось коротко заревло й пішло багаторазово відлунювати. «Дайте інфра», — крізь зуби промовив Комов. Майка схопилася за верньєр інфрачервоного підсилення і повернула його до краю. Екран відразу посвітлішав, але я, як і досі, нічого не розумів.

Увесь простір був заповнений фосфоресцентним туманом. Щоправда, це був не звичайний туман, у ньому вгадувалася якась структура — ніби зріз тваринної тканини під розфокусованим мікроскопом — і в цій структурній імлі проглядалися подекуди набагато світліші ущільнення і збиранина темних пульсуючих зерен, і все це начебто висіло в повітрі, а часом раптом зовсім зникало і з’являлося знову, а Малюк ішов через це, немов насправді нічого цього не було, ішов, витягши перед собою сяючі руки з розчепіреними пальцями, і пальці його вібрували і здригались у складному й очевидному ритмі, а довкола — булькало, хрипіло, дзюрчало, дзвінко цокало.

Так він ішов довго, і ми не відразу помітили, що малюнок структури блідне, розпливається, і ось на екрані залишилося тільки молочне світіння та ледь помітні обриси розчепірених пальців Малюка. І тоді Малюк зупинився. Ми зрозуміли це з того, що звуки перестали наближатися і віддалятися. Ті самі звуки. Ціла лавина, цілий каскад звуків. Хрипкі гули, басисте бурмотіння, задавлені пищання… щось соковито луснуло і розлетілося дзвінкими бризками… дзижчання, рипіння, мідні удари… А потім у рівному сяйві проступили темні плями, десятки темних плям, великих і маленьких; спочатку невиразні, вони набували чимраз чіткіших обрисів, ставали дедалі схожішими на щось дуже-дуже знайоме, і раптом я здогадався, що це таке. Це було цілком неможливо, але я вже не міг відігнати від себе цієї думки. Люди. Десятки, сотні людей, ціла юрма, вишикувана у правильному порядку і видна ніби трохи зверху… І тут щось сталося. На якусь долю миті зображення зробилося цілком чітким. Надто ненадовго, втім, щоб можна було роздивитися що-небудь. Після чого пролунав розпачливий крик, зображення перевернулося і зникло зовсім. І відразу ж скажений голос Комова промовив:

— Навіщо ви це зробили?

Екран був мертвий. Комов стояв, неприродно випроставшись, його стиснуті кулаки впиралися в пульт. Він дивився на Майку. Майка була бліда, але спокійна. Вона теж піднялася і тепер стояла перед Комовим обличчям до обличчя. Вона мовчала.

— Що трапилося? — обережно поцікавився Вандерхузе. Очевидно, він також нічого не розумів.

— Ви або хуліганка, або… — Комов зупинився. — Виключаю вас із групи контакту. Забороняю вам виходити з корабля, заходити в рубку і на пост КАЗ. Ідіть звідси.

Майка, як і раніше ні слова не кажучи, повернулася і вийшла. Не роздумуючи ні секунди, я рушив за нею.

— Попов! — різко сказав Комов.

Я спинився.

— Прошу вас негайно передати цей запис у центр. Екстрено.

Він дивився мені просто у вічі, і я почувся погано. Такого Комова я ще ніколи не бачив. Такий Комов мав безсумнівне право наказувати, саджати під домашній арешт і взагалі придушувати будь-який заколот у самому зародку. В мене було відчуття, що я зараз розірвуся навпіл. «Як Малюк», — мелькнуло в моїй голові.

Вандерхузе промовив, кашлянувши:

— Ну-у, Геннадію. Може, все ж таки не в центр? Адже Горбовський уже на базі. Може, все-таки на базу, як ви гадаєте?

Комов усе дивився на мене. Звужені очі його здавалися крижинками.

— Так, звичайно, — промовив він, зовсім, між іншим, спокійно. — Копію на базу, Горбовському. Дякую вам, Якове. Попов, розпочинайте.

Мені нічого не залишалося робити, окрім як почати. Але я був незадоволений. Якби ми носили картузи, як за старих часів, я повернув би свого картуза дашком назад. Але картуза на мені не було, і тому я, дістаючи з рекордера касету, обмежився тим, що запитав з викликом:

— А що, власне, трапилося? Що вона такого зробила?

Якийсь час Комов мовчав. Він уже знову сидів у своєму кріслі і, покусуючи губу, барабанив пальцем по підлокітнику. Вандерхузе, розпушивши бакенбарди, теж дивився на нього з очікуванням.

— Вона ввімкнула прожектор, — сказав нарешті Комов.

Я не відразу зрозумів.

— Який прожектор?

Комов, не відповідаючи, показав пальцем на утоплену клавішу.

— А, — промовив Вандерхузе із прикрістю.

А я нічого не сказав. Я узяв касету і пішов до рації. Якщо чесно, говорити мені було нічого. Навіть за менші провини людей із шумом і соромом випирали з космосу. Майка увімкнула аварійну лампу-спалах, вмонтовану в обруч. І можна було уявити собі, як почувалися мешканці печери, коли у вічній пітьмі на мить спалахнуло маленьке сонце. Знепритомнілого розвідника за цим спалахом можна виявити з орбіти навіть на освітленій стороні планети… навіть якщо його засипало… Такий прожектор випромінює у діапазоні від ультрафіолету до УКХ… Не було ще випадку, щоби розвідникові не вдалося відлякати таким спалахом найскаженючішу, найкровожернішу тварину. Навіть тахорги, які взагалі нічого на світі не бояться, гальмують задніми ногами, спиняючи свій нестримний розбіг… «З глузду з’їхала, — подумав я безнадійно. — Зовсім оскаженіла…» Та вголос я сказав (всідаючись за рацію):

— Подумаєш! Натиснула людина не на ту клавішу, помилилася…

— Так, справді, — промовив Вандерхузе. — Мабуть, так воно й було. Вона, вочевидь, хотіла ввімкнути інфрачервоний прожектор… Клавіші поруч… Ви як гадаєте, Геннадію?

Комов мовчав. Щось він там робив на пульті. Я не хотів на нього дивитись. Я увімкнув автомат і почав демонстративно дивитися в інший бік.

— Неприємно, звичайно, — бурмотів Вандерхузе. — Ай-яй-яй-яй… Справді, це ж може позначитися… Активний вплив… Навряд чи приємний… Гм… У нас в усіх останнім часом дещо напружені нерви, Геннадію. Не дивно, що дівчинка помилилась… Мені самому кортіло, знаєте, що-небудь зробити… якось покращити зображення… Бідолашний Малюк. По-моєму, це він закричав…

— Ось, — сказав Комов. — Можете помилуватися. Три з половиною кадри.

Було чути, як