Читати книгу - "Королівська обіцянка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні, — я не бажала відступати. — У крайньому разі… Я добуду пилку. Я щось придумаю. Ви дуже потрібні. Не тільки мені, всьому нашому Королівству. Я придумаю, як вас звільнити.
— Мила дівчинко, — він відвів очі. — Придумай спочатку, як звільнити себе.
Я замовкла.
Хто я така? Одна, без друзів, без посоха. Ключа в мене немає, я ніколи не зможу повернутися за Печатку. Заблукала в страшному замку, голодна, знесилена…
— Хочеш їсти? — запитав принц.
— Не хочу… відбирати у вас останнє.
— Це не останнє. Це вічне. Тримай, — він відламав мені шматок чорного хліба. — На жаль, це все, чим я можу тобі допомогти.
* * *
Ми провели із принцом-бранцем кілька довгих годин. Його хліб і молоко видалися мені страшенно смачними — хоча окраєць, якщо чесно, був черствуватий, а молока я з дитинства не люблю. Він скаржився, що забуває слова, що розмовляє сам із собою й боїться збожеволіти. А я сиділа навпочіпки, соломинкою відганяла докучливих смужелиць і з жахом думала: що ж далі?
Можна, звичайно, залишитися. І принцові буде веселіше, і мені не так страшно. Вічного хліба й вічного молока нам вистачить на двох. Можна насмикати соломи з матраца й спорудити мені постіль на кам’яній підлозі. Смужелиці противні, звичайно, але ж вони не кусаються…
Вийде, ніби я втекла з однієї в’язниці до іншої. Принца, за його словами, уже давно ніхто не провідує, виходить, мене не знайдуть і не піймають. І я залишуся тут назавжди, начебто й вільна, але у в’язниці.
— Ви знаєте вихід звідси?
— Ні, — принц засмучено похитав головою. — Старі ходи замурували й пробили нові. І в моїй пам’яті все плутається. Я б не зміг вийти.
«І ти не зможеш», — вчулося мені в його голосі.
Замружила очі.
Пригадала сонечко, як воно пробивається крізь гілки й блищить на стрімкій воді. Згадала Оберона, як він летить по полю верхи на Фіалку, своєму крилатому зубастому коневі. Пригадала, як мама ставить на стіл іменинний торт, сміється, а Петрик та Дмитрик сидять рядочком і зворушливо дивляться на свічки добрими такими очима…
— Ви б погодилися оженитися на принцесі? На прекрасній, розумній, гарній, добрій… — мій голос затремтів. Я кривила душею.
— Ну звичайно погодився б, — перебив мене принц. — Тільки хіба не все одно? Я приречений навічно…
— Нічого ви не приречені.
— Я зістарюся в цій клітці…
— Нічого ви не зістаритеся! — я заговорила голосніше, луна застрибала від стіни до стіни. — І я не розумію, чому ви здаєтеся? Я зараз піду…
— Ти підеш?!
— Піду, — я вся напружилася, не даючи жалості заволодіти мною й притамувати волю. — І повернуся! Я звільню вас, ми підемо за Печатку…
Принц дивився на мене сумними очима, наче звір у зоопарку:
— Ти не виберешся із замку.
— Виберусь!
— Ти заблукаєш й умреш від голоду і спраги.
— Не вмру!
— Чи тебе впіймають, і тоді буде ще гірше.
— Не впійма… — голос у мене охрип і коліна затремтіли. — Нехай краще схоплять, ніж просто так сидіти! І ще… я повинна виконати королівську обіцянку.
— Хіба ти її давала? Хіба тобі її виконувати?
Запала тиша, тільки смужелиці шаруділи.
— Спасибі за частування, — сказала я нарешті. — Тепер мені пора йти. До побачення.
* * *
Спочатку по стінах стрибали бліді відблиски вогню — горіла свіча принца-бранця. Потім він задув свічу і стало темно.
Я спустилася до самого низу. Оглянулася, намагаючись пригадати, звідки прийшла. Безуспішно: всі коридори виглядали однаково.
Куди тепер?
Ще можна було повернутися. Без зброї, без ключа, без друзів — на що мені сподіватись?
Я схлипнула й закрокувала по коридору — навмання. Я йшла, і йшла, і йшла, і навмисно голосно тупотіла — якщо тут ходить патруль, хай мене почує. А якщо під замком зачаївся Максиміліан — ще ліпше, мені давно хочеться глянути в його чорні безсовісні очі. А якщо…
Мені затулили рота, підхопили й понесли. Задихаючись, я почала останню битву за своє життя — ліктями, нігтями, зубами й п’ятами.
Супротивник був незрівнянно сильнішим. Тож мене скрутили й кудись тягнуть, я бачила тільки кам’яну підлогу й чоботи. Дуже знайомі чоботи з халявами, що пришиті до штанів. Уйма!
Я заборсалася з новою силою. Дарма — він міг однією рукою прихлопнути з десяток Лін. Але я все одно виверталася, втрачаючи сили, хоча й знала уже приблизно, що на мене чекає. Якби ворог — було б не так образливо! А от зрадник…
Уйма сповільнив крок. Зупинився. Я відчувала, як здіймаються його боки, але не чула подиху.
— Навіщо ти втекла?
Я спробувала вкусити його за долоню. Простіше хапонути яблуко, що висить на мотузці.
— Я тепер знаю, як вийти із замку. І ключ від Печатки в мене.
Від несподіванки я перестала вириватися.
— Твій посох у надійному місці. Зараз зміниться вечірня варта — і заберемо.
Я, наче ганчірка, нерухомо висіла в його руках.
— Принц-бранець у замку. У підземеллі. Захований. Щоб його звільнити, потрібно здобути замок штурмом. Принц-деспот упокориться переможцеві.
Я перевела подих.
— Я знаю, як знайти принца-саламандру, — він нарешті забрав руку від мого обличчя. Обережно поставив на ноги. Я похитнулася й ухопилась за стіну.
Уйма ще більше обріс щетиною. Схуд. Але жовті очиська горіли, ніби нічого й не було.
— Як я можу тобі довіряти? — запитала я, намагаючись випрямити спину.
— Як собі, — Уйма подивився здивовано. — Ти що, не зрозуміла нічого?
— Не зрозуміла, — я відвернулася. Нахлинуло таке полегшення, що я боялася розревітися чи знепритомніти.
— Ну то ходімо, — він обережно виглянув за найближчий ріг.
— Тут десь Максиміліан…
— Я знаю, — безтурботно відмахнувся людожер. — Я його зустрів.
Розділ сімнадцятий
Достоїнства Уйми
Людині легко казати: «Це був найщасливіший ранок у моєму житті». А потім настає ще один такий ранок, і знову хочеться це сказати. Але от, слово честі, скільки живу — щасливішого ранку не пригадаю. Навіть на день народження.
Я прокинулася на ложі з трави й відразу побачила, як сонце пробивається крізь гілки. І навколо було світло, птахи цвірінькали, зелені стебла вгиналися від роси, і великі краплі блищали на моєму білому посоху. А трохи далі, в улоговинці, спиною до мене сидів Уйма і смажив щось на рожні. Пахло димком і шашликами.
Побачивши Уйму, моє щастя трішки задрижало. Як дріжджове тісто, коли його труснути. Людожер десь утратив кольчугу й панцир — зате тепер на ньому була прекрасна шкіряна куртка з безліччю кишень, шнурків і заклепок. З кого він тільки зняв таку?
По той бік багаття сидів Максиміліан, блідий і скривджений. Його руки були зв’язані ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівська обіцянка», після закриття браузера.