Читати книгу - "Мальва Ланда"

в інших поколіннях. І до того ж — намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна — з будь-якого приводу. Війна очищуюча і об'єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров'ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо.

— Але ж на нас ще ніхто не нападає, — стенув плечима Галаган.

— І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з'яву тризуба!

— Панове, — нарешті озвався князь, який упродовж цілого часу з усміхом стежив за суперечкою. — Я бачу, ви готові кожен бенкет перетворити на дискусійний клюб. Але нині маємо саме бенкет.

— Дуже доречно, — підтримали Купчаківни. — Пане Бумблякевич, а чи не випити нам шампана?

І, не питаючи його згоди, поволокли до шинквасу, ущерть заставленого пляшками і закусками, довкола юрмилося чимало гостей.

— Нам візьміть канапок із чорним кав'яром[73], морозива і ананасів, — забажали панни, займаючи столик.

Бумблякевич розгубився, побачивши таку силу-силенну різних наїдків і напоїв. Очі відразу розбіглися і не знали, де зупинитися: чи на ракових шийках, чи на вустрицях, чи на горах кав'яру, чи на вуджених скраклях, чи на печених мруцлях, чи на товчених шкрудлях, алемантових фіцлях, кармованих шницлях, стокроткових прецлях, поливаних скраклях. Врешті наклав на тацю всього потроху, не забувши прихопити пляшку шампана і пляшку місцевого вина «Повстанські ночі».

— Ах, пане Бумблякевич, — сплеснула долонями Мотря, — ви збираєтесь пити цей жах?

— Чому ви спинили свій вибір саме на цій отруті? — скривилася Хівря. — Там же стільки розкішних напоїв!

— Та я, чесно кажучи, ніколи його не пробував. Назва сподобалася.

— Коли ми вам скажемо, на чому воно настояне, відразу розподобається.

— Прошу дуже, — погодився Бумблякевич, ласуючи раковими шийками.

— Для того, щоб отримати вино «Повстанські ночі», — сказала Хівря, — беруть два кіля свіжого очищеного динаміту, п'ять ошпарених окропом гранат, двадцять вісім куль «дум-дум», які перед тим тримали в оцті, а до того всього корінь хрону, десять стручків перцю, один старий повстанський чобіт, і для кольору викручують з живого москаля усеньку кров до краплі. Тоді заливають березовим соком. На третій день дають дикого меду. Все це витримують у бочках два місяці. Після чого розливають у пляшки. І що ви думаєте?

— Так, що ви думаєте? — кивнула Мотря.

— Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.

— Так от, аби ви знали, що такою пляшкою «Повстанських ночей» можна вивести з ладу цілий панцерник.

Бумблякевич наповнив келихи шампаном.

— Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі. «Повстанські» мене щось не приваблюють. Якщо це вино виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на дрібні флячки. Смачного!

Панянки залилися щирим українським сміхом.

— Боже, який ви потішний! — сказала Мотря. — Ви зовсім не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.

— Пан Бумблякевич — гордість нашої сміттярки, — підтвердила Хівря. — Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?

— Пане Бумблякевич, — манірно потяглася Мотря. — Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні цнотливі серця стужилися за ними.

Музика замовкла і гучний голос пана Джавала сповістив:

— Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пупс написав славень для героя вчорашніх ловів — пана Бумблякевича! Прошу!

Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати:

Гай, що від віку сокири не знав, од сміттярки почавшись,

Ген до мрійливих долин, непроглядний, густий, простелився.

Щойно туди прибули — за роботу взялися сміливці.

Ті вже розтягують сіті, ці — псів із припону спускають,

Інші — ідуть по слідах і невтомно життям своїм важать.

Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп сміливців

Скочив стрімкий одноріг, наче блискавка з хмари сліпуча.

Гай виглядає за ним, наче в бурю, лунає довкола

Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

В кожного — спис наготові, тремтить його вістря широке

Рине розлючений звір. Ударяючи рогом могутнім.

Так і розкидує вправо і вліво собак гавкітливих.

Першим Джавала метнув, розмахнувшись, але надаремно:

Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

Тут одноріг аж запінився і, наче грім у негоду,

Вимчав між гір, розсипаючи іскри палючі довкола.

Раптом де взявся хоробрий і дужий ловець Бумблякевич,

Він із гори несподівано скочив і лютого звіра

Враз осідлав, наче дику лошицю, й обоє помчали

Горами й долами, витязь однак не злякався почвари —

Дикого звіра поранив смертельно й обоє упали

З лету в підніжжя гори. Так Господь Однорогів загинув.

А переможець, ногою притиснувши голову звіра,

«Здобич ця, — каже, — по праву твоя.?. О, вельможна княгине.

По справедливости й славу та честь розділю я з тобою».

Тут же він князю дарує, щетиною білою вкриту,

Шкуру і голову звіра, оздоблену крученим рогом!

Поет скінчив читати, оплески потрясли залу. Бумблякевич підвівся із місця і кілька разів уклонився, а князь підняв догори келих шампана і оголосив, що хоче випити за героя. Гості охоче підтримали цю приємну акцію, і Бумблякевич відчув, як спина його сходить потом від невимовного щастя.

Після тосту залою знову полинув тихий гомін розмов. Бумблякевич відчув себе на верховині щастя. Поруч сиділи дві чарівні істоти, і можна було тільки здогадуватися, скільки чоловіків у цей час йому заздрять.

Панни сиділи по обидва боки від героя, дотуляючись коліньми до його колін під столом. Бумблякевич опустив ліву руку під обрус і поклав її на стегно панни Мотрі. Розмова точилася й далі без всяких змін, панна й оком не зморгнула. Тоді й права рука опустилася на стегно панни Хіврі. За хвилю, не відчувши жодних перепон, обидві руки уже вирушили на прощу до сокровенних капличок, пірнаючи під сукні, ковзаючи стегнами. А незабаром долоні Бумблякевича достукувалися вже до золотих брам скиту, і брами без зволікання розчинилися перед ним, щоби впустити до себе мандрівців. Обидві панни, мов за командою, розвели ноги, і пальці гостя, ледь відхиливши тонюсінькі штори, опинилися в квітниках, яких ще не порали садівники, не запилювали бджоли, іно роса випадала медова в часи солодійних марень.

— Ці вустриці такі смачнющі, — сказала Мотря.

— Цікаво, що вони думають, потрапивши в наші вуста? — замислилась Хівря.

— Це жорстоко — їсти їх живцем, — проплямкав Бумблякевич. — Адже й вони, либонь, мріяли про краще життя, творили плани,