Читати книгу - "Сповідь у камері смертників"

молоді хлопці, вони були добрими, щирими, відданими, але в них не було тієї віри, що була в мене. Я вірив у закономірності розвитку людства, і я знав, що жодна імперія — не вічна. Я знав, що російська імперія в її комуністичній стадії неминуче загине. Я знав, що я на правильному шляху й боротьба за незалежність — закономірна й обов'язково закінчиться перемогою. Це знання було підставою для мого оптимізму. А в багатьох такої віри не було — вони були звичайні сільські люди, і їх вело просте сприймання дійсності. Вони розуміли, що треба гнати і німців, і радянську владу, яка проводила репресії, створювала колгоспи, знищувала партії, і бути господарями у власному домі. Ось така проста філософія їх зробила самовідданими борцями, вони йшли в бій, в ліс, ризикували своїм життям, а потім потрапляли до табору. На цьому їх період боротьби закінчився… У багатьох починалися розчарування, сумніви в правильності вибраного шляху: радянська влада існує й існує. Ну, я намагався молодих виховувати, а зі старшими бути в добрих стосунках. І в мене завжди були добрі стосунки з росіянами. З ними завжди можна було поговорити про дуже цікаві речі.

— Левку Григоровичу, напевно, для багатьох здасться дивним, що у вас завжди були добрі стосунки з росіянами, бо українських патріотів сприймають дуже обмежено. Хто з росіян справив на вас особливе враження, з ким ви близько були знайомі, що визначало ваше спілкування?

— Я був у дуже хороших стосунках з Буковським, з Балахоновим, Давидовим. А пізніше познайомився і листувався з Сахаровим. А коли був у Москві, то вчився разом з Горбачовим і Лук'яновим, щоправда, шляхи в нас, як бачите, різні…

— Зараз по телебаченню йде документальний фільм про Перший союзний з'їзд народних депутатів — «З'їзд переможених». Це не випадкова назва, це — оцінка. А як би ви оцінили його значення для України? Адже є багато тверджень, що в України такі складності з прийняттям незалежності, бо вона нібито її отримала з дозволу Москви, а не завоювала, як це, наприклад, зробили прибалтійські країни?

— Це можна розглядати в декількох часових площинах. По-перше, сам Радянський Союз вичерпав свій внутрішній потенціал. Якщо вірним є твердження, що кінець кінцем перемагає той лад, який забезпечує вищу продуктивність праці, то якраз економіка СРСР не витримувала конкуренції із Заходом. Пошуки рецептів управління економікою і — як наслідок — звернення Горбачова до «людського чинника» й підштовхнули до перебудови. Вона була викликана чисто економічними причинами. Далі події розвивалися так — демократію весь час розширюють-розширюють, а продуктивність праці не підвищується. І стало ясно, що треба дати людям можливість не просто критикувати своїх керівників, а необхідно змінювати сам спосіб виробництва. Тобто від соціалістичної централізованої системи треба перейти до ринкової економіки. Це була ідея групи Горбачова. Але вони не бачили, що, викликаючи подальшу демократизацію суспільства, вони стимулюють національно- визвольний рух. Вони недооцінили його сили, будучи марксистами й думаючи, що досить людину нагодувати вволю — і вона «стоятиме в стійлі». Загалом, економічна неспроможність посилювалася ще морально-ідеологічною. І імперія розвалилася.

— Хотілося б більше дізнатися не про історичні причини, а про ту Росію, яка програла. Якою ви уявляєте Росію, і з якою Росією Україна могла б співпрацювати?

— У нас у таборі було створено широку ідейну основу для нашої спільної боротьби — українців і росіян. У нас було дві ідеї — ми боролися за демократизацію і за незалежність. Росіяни боролися тільки за демократизацію, що для них означало заміну комуністичної диктатури. Хтось із них поділяв наші прагнення, але більшість — ні. На жаль, лише невелика група політув'язнених Росії розуміла нашу ідею відокремлення. Інші ж вважали, що треба скинути комуністів, встановити демократичне суспільство та ринкову економіку, а далі нормально існувати разом. Ми говорили — ні, ми потім хочемо відокремитися. «А навіщо вам?» — питали вони. І лише одиниці розуміли, що в Україні є проблеми матеріального або ідеологічного порядку, але є ще й свої національні ідеї. І серед цих людей якраз були В.Буковський, Балахонов. Ми в Москві мали й Григоренка — колегу Сахарова. Я про це з радістю й гордістю говорю. А ми в Україні бачили, що кожний народ створює такий лад і такі ідеї продукує, як і він сам. І це правда — імперське мислення живе всередині російського народу. Ну ось уявіть собі ситуацію: сидимо ми в табірному бараці, і з нами людина, яка служила в німецькій поліції, росіянин. А ми всі разом — українці, кавказці — сидимо рядком і говоримо на весь барак, як воно буде, коли Кавказ, і Україна, і Прибалтика звільняться від російської окупації… Він тут же, серед нас, ту ж баланду їсть і раптом говорить: «Ми не для того завоювали Кавказ, щоб його віддавати!»

— Левку Григоровичу, у нас серед безлічі стереотипів існує й такий, що українські націоналісти або українські патріоти — це виключно монополія Західної України. Але ж багато хто із затятих націоналістів якраз зі Східної України. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Я думаю, що це комуністична пропаганда свідомо проводила цю межу: мовляв, націоналізм народився на заході, бандерівщина і подібне — також. А на сході країни цього немає, це їм чуже. Це, звичайно, спроба розділити Україну на дві частини, щоб послабити національний рух, а потім — зламати. Насправді ж, що таке націоналізм? Це прагнення ствердити свою націю на землі. А нас протягом всієї історії СРСР переконували, що націоналізм — це ідеологія, яка розпалює ворожнечу між націями, створює блага для себе за рахунок інших націй і збуджує ненависть… А насправді націоналізм — це нормальне почуття любові й поваги до своєї батьківщини та прагнення зробити їй добро. Він, власне, є продовженням етнічності. І в своїй основі націоналістами були і гетьман Хмельницький, і Наливайко, й інші, хто боровся за незалежність України. А козаччина в нас була не за заході, а на сході України, і козаччину можна розглядати як націоналізм — адже вона боролася проти іноземних окупантів. Інстинкт нації на самовизначення виявляється то на одній, то на іншій території однієї держави, де можна краще організуватися… Є ритм життя нації — як ритм серця. І настає період, коли ідея захоплює весь народ, зароджуються пасіонарії і запалюють всі верстви населення…

— Але зараз ми не в цьому періоді?

— Зараз ми в фазі спаду. А фаза піднесення в нас була з 1988 по 1990 р. Це була кульмінація. Коли люди зі всієї України