Читати книгу - "Рожеві сиропи"

— Я ж казав, казус, — знову мовив Вєдісобак.

Щоб якось розрядити прикре становище та порушити гнітючу тишу, Лариса Максимівна плеснула в долоні, але півник не відповів, лише невиразно крякнув і заткнувся.

— Батарейка сіла, — констатував Петро Андрійович, — а казус лишився.

Казус лишився, проте якби не Віталік, який таки вмів працювати з публікою, можливо, без жертв не обійшлось би. Віталік підхопив господиню під руки і всадовив на своє місце, швиденько розлив залишки вермуту і виголосив тост:

— Бабоньки! — почав він. — Давайте вип'ємо за те, щоб любов ніколи не ставала між нами колючим дротом. Любов — це свято, любов — це світло!

І він заспівав. Здається, пісню про Дорошенка. Його підхопили тьотя Галя та баба Оксана. А за кілька секунд співали всі. Навіть Андрюша з Артьомкою.

Розходилися гості опівночі. Першою пішла хрещена. Вона довго вибачалася перед хресником, посилалася на складність життя, і якщо він, Толя, схоче, то, коли підросте, все неодмінно зрозуміє.

— Я і так усе розумію, — промовив стомленим голосом Толя.

Петро Андрійович Вєдісобак, як виявилося, був людиною порядною. Перед тим як піти, він визвався помити посуд. Ніхто не заперечував. Тьотя Надя та Сергій пішли непоміченими. Андрюша, Артьомка та Віталік, викуривши з другом по цигарці, пішли, прихопивши з собою кілька пакетів зі сміттям. Лариса Максимівна хотіла залишитися на ніч, проте Ларік затіяв істерику — його лякав півник. Баба Оксана, перехрестивши фотографію Анатолія Івановича та значущо глянувши на кімнату, пішки попленталась на інший кінець міста. Тьотя Галя запитала, чи не лишилася ще та подушка, на якій батько вмер, а то Паші нема на чому спати. Дружина покійного погодилась дати відповідь завтра.

Коли пішов останній гість, а ним виявився Вєдісобак, Толя зачинився у своїй кімнаті. На прохання матері відкрити двері відмовчувався.

— Толю, синок, давай поговоримо.

Проте розмовляти Толя не хотів. Він стояв на балконі, палив ментоловий «Мор» і намагався у зоряному небі роздивитися обриси батькового обличчя. Обличчя не промальовувалося. Толя підійшов до дзеркала й придивився на своє відображення. Чи схожий він на свого батька? Ні, не схожий. Ну і бог з ним.

Він дістав із шафи старі лаковані черевики і крем «Сова». Підкуривши соту за день цигарку, Анатолій Анатолійович заходився нервово натирати зелену потріскану шкіру чорним кремом.

Моя територія «А»

В актовому залі Будинку вчителя пахло фанерою. Так пахнуть крісла з підйомними сидушками. По краях сцени темно-бордовими ганчірками звисали важкі запилюжені лаштунки, стеля та стіни були вкриті світло-сірими панелями з гіпсу та ракушняку. З невеликих динаміків лунав гурт «Привокзальна площа», посеред сцени лежала чимала алюмінієва стрем'янка. Зліва від сцени стояли дівчата у кількості чотирьох штук. Усі вони були якісь однакові. Типові стрижки каре, товстезний шар маминої пудри, дешеві лосини. Дівчата перебирали листівки та плакати з автографами, несміливо шушукалися, хтось підспівував «Привокзальній площі». Ще-е, один раз! Ще, ще, ще хоч би ра-аз…

Це був вівторок. Навіть зараз добре пам'ятаю, що це був вівторок. Я зайшов до зали й несміливо огледів обстановку. Мені було дванадцять. Дівчата виглядали старшими за мене років на два-три. Відповідно, було їм по чотирнадцять-п'ятнадцять.

— Е-е-е, здрасьтє, - тихенько мовив я. — Це тут?

— Що тут? — перепитала одна з напудрених.

— Фан-клуб, — пояснив я.

— А який фан-клуб тобі потрібен?

— А тут їх кілька? — не знати чого запитав я.

— Тобі шо нада? — агресивно запитала мене інша, і я помітив, що вони, дівчата, таки відрізняються одна від одної. Варто лише придивитися. Агресивною виявилася доволі огрядна блудниця постпубертатного віку.

— Фан-клуб «Території-А», — несміливо сказав я і хотів був піти назад, тим більше все це я уявляв трохи інакше.

А уявляв я півтора-два десятки молодих людей. Кольорових, незалежних, модних. Вони всі обов'язково мали слухати «ВуЗВ» та «The Вйо», все мало бути розмальоване різнокольоровими фарбами, завішане плакатами з виконавцями, всі мали танцювати та радіти. Вирішив залишитися — можливо, я чогось не помічаю?

— А чому ви не радієте? — запитав я безглуздість і, усвідомивши сказане, відчув, як вуха мої наливаються червоною фарбою. Гарячою фарбою.

— Чому ми не радіємо? — перепитала висока Геля (я її охрестив чомусь Гелею). — Чому ми не радіємо! Га-га-га! — розсміялася вона, і її підхопили інші.

— Я хотів сказати, — сказав я, — к вам можна записатися?

— Можна, — ледь стримуючи посмішку, промовила третя дівчина з пересічною зовнішністю. Обличчя її косметика не вкривала, проте сама вона була вдягнена досить дивно. Принаймні туфлі точно належали її мамі. Або мамі її мами. Лаковані лодочки на широких, трохи підігнутих підборах.

— Ти підходь, не бійся.

Чесно кажучи, я боявся. Вся ця атмосферка нагадувала мені релігійний гурток з головуючим педофілом. Принаймні, вона не відповідала моїм уявленням, тому я був трохи більше ніж розчарований. Тим не менш, я підійшов.

— Сідай, — сказала товстуха.

Сидушка неприємно рипнула, і я сів.

Четверта дівчина, обличчя якої було вкрите вуграми й фурункулами, що мали от-от вибухнути жовтуватою лавою, дістала звичайний учнівський зошит і приготувалася за мною записувати.

— Кого ти любиш? Тільки не кажи, що любиш маму, папу, — одразу попередила вона мене, немов я олігофрен якийсь.

— Маму, папу, — пожартував я. Треба ж було якось розріджувати атмосферу, та й реабілітація мене як сором'язливого ідіота не завадила б.

— Ти що, ідіот? — не зрозуміла мого жарту Геля. — Чи олігофрен? Які групи ти любиш? Групи. Співаки.

— Та я зрозумів, зрозумів, — відповів я, — це жарт.

— А-а-а, ясно. Шутнік, значить? — злорадно протягла прищава. — Так і запишемо. Улюблений співак — Левко-Дурко.

Всі четверо знову розсміялися, оголюючи пломби. У вуграстої навіть зблиснула золота фікса. О боже, подумав я. Їй же не більше п'ятнадцяти.

Чесно зізнаюся, слухав я тоді багато чого, але улюбленими виконавцями у мене були EL-Кравчук, «ВуЗВ» та «The Вйо».

— EL-Кравчук, — почав я.

— EL-Кравчук? — перебили мене.

— Ага, а ще…

Проте закінчити список вони мені так і не дали.

— EL-Кравчук!!! — розсміялися вони. — Га-га-га!

— Ще один, — подолавши приступи сміху, досить серйозно мовила дівчина у маминих туфлях. Скидалося на те, що була вона у них головною. — Тоді тобі до нього, — і вона вказала на інший кінець зали, де поруч з купою накиданих курток та рюкзаків сидів високий фарбований хлопець.

— А? — злякався я і глянув у бік фарбованого, якого помітив тільки-тільки.

— Він теж любить EL-Кравчука, — вже спокійніше пояснили дівчата.

Я попрямував до хлопця. Вже зблизька я зміг розгледіти довгий лискучий ніс, палене дешевою фарбою волосся та величенький шрам, що розділяв його ліву щоку.

— Привіт, — привітався він.

— Привіт, — сказав я. —