Читати книгу - "Мантра-омана"

Заточуючись, виходиш із туалету. Секретарки на місці уже немає. Хтозна, чи й була вона, коли ти вибігала з кабінету ДИРЕКТОРа, чи пішла, плачучи, додому, бо Андрій Олексійович сьогодні трахнули НЕ її…

Ти машинально хапаєш свою сумочку, прикриваєш розірвану до половини спідницю плащем, спускаєшся ліфтом і прямуєш вулицею. В нікуди. Додому тобі не можна — Влад миттю прочитає твої думки, а в тому, що сталося, є й частка твоєї провини. Ти не сказала, що досить. Не припинила цього. Не пояснила, що за тиждень маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. І, авжеж, ти не зможеш зізнатися цьому чоловікові перед весіллям, що тебе зґвалтували. Бо це так називається. Але ти не сказала, що досить. Не припинила цього. А раніше ти вміла себе відстоювати. Отже, додому тобі не можна. Можна лише в нікуди. І ти йдеш. Тебе ледь не знесло раритетним автом, коли ти раптом необережно вирішуєш перетнути дорогу.

— Ідіотка! — донеслося з-за тонованого скла. — На той світ захотіла?! Я через тебе в тюрму сідати не збираюся!

Ти навіть не озираєшся. Летиш далі. Зупиняєшся вже посеред якоїсь цілковито незнайомої тобі порожньої вулиці і судомно переводиш подих.

Зненацька тобі хочеться загубитися в цьому місті-пустелі й більше ніколи не знайтися. Пірнути у невідомість. Цього разу під пронизуюче сріблястими струменями дощу. Ти навіть не намагаєшся від нього сховатися. І дощ, якого сьогодні ніщо не віщувало, холодними колючими намистинами вривається у твій день, наче який невидимий режисер вирішив додати сюди довбаних драматичних ефектів.

Разом з по-осінньому непривітною зливою на місто примарою спадають перші сутінки — такі самі колючі й непривітні — німі докори сумління. Зненацька у твоїй сумочці озивається мобільний телефон. Змокла до нитки, ти зачудовано зупиняєшся.

Телефон не змовкає, його розпачливі дзвони-ридання, без сумніву, хочуть розбудити весь світ…

Хто це?

Стурбований Влад?

Спантеличена Енн Марі Скотт?

Чи жалюгідний у запізнілому каятті Андрій?

Ти так ніколи й не дізналася, хто то дзвонив. Потім ти часто чутимеш той дзвін уві сні, але тоді — не дізналася. Бо з-за рогу, наче з нікуди, раптом виринув розхристаний хлопчисько-тінейджер на мотоциклі і просто на ходу вирвав у тебе сумочку із закляклих рук. Волаючий телефон полетів разом із нею.

Ти важко опустилася на мокру бруківку. Дарма. Нічого б не змінилося. Додому тобі не можна. Можна лише в нікуди.

Ту ніч ти провела просто неба. Біля розлогого дерева, з якого до самого світанку скапували тремтливі краплі дощу. Місто вже показало тобі своє неприємне вишкірене обличчя, тож ти здригалася від кожного шереху, боялася заплющити очі, хоча добре знала, що не заснеш, просто не зможеш заснути, інакше неодмінно трапиться щось страшне. Хоча нічого страшнішого за те, що вже сталося, ти більше не чекала.

11

Так минула твоя перша ніч на вулиці. Це вже потім ти навчилася знаходити на нічліг затишні порожні підвали, про які ще не знали інші безхатченки, усамітнені кутки парків зі старими перекошеними лавками чи під’їзди, що не зачинялися на кодовий замок. Згодом — ті, які зачинялися (там зазвичай чистіше й тепліше). Виявилось, їх легко відімкнути, якщо придивитися, котрі цифри затерті найбільше. То й бував заповітний код.

Їла те, що знаходила в урнах та на смітниках. Бо люди (подумати лишень!) викидають в сміття ще досить пристойне їдло. Плавлений сирок, у якому ледь-ледь збіг термін придатності, почерствілі, майже ненадгризені окрайці хліба, ковбаса, від котрої тільки-тільки починало віяти неприємним душком… З’ясувалося, усе те цілком можна їсти і смакує воно, до речі, набагато краще, аніж найвишуканіші страви найелітніших ресторанів. Головне — встигнути розшукати оті скарби, перш ніж на смітник татаро-монгольською ордою налетить зграйка облізлих, худющих і злих безпритульних псів. Бо голод — не тітка. Безпритульні пси можуть розшматувати будь-кого, якщо побачать у ньому загрозу…

І час полетів. У свої остаточні права вступила непрохано-запізніла осінь. Дні ставали дедалі коротшими, ночі — холоднішими. Ти досі не прийшла до тями. Ні про що не думала і не заморочувалась ані туманними спогадами з минулого, ані ще більш туманними перспективами майбутнього. Цілими днями тинялася містом, вряди-годи знаходила якийсь заробіток на брудному крикливому базарі у двох-трьох жалісливих тіток-продавчинь. Вони навіть годували тебе, називали бідолашною дитиною. Решта ж вважала тебе дивакуватою, не виключено, що розумово відсталою істотою (вештаються тут всякі!) і знавісніло гнала від себе, ніби чумну, аби не вкрала у них чого і покупців їм не порозлякувала…

І ти розуміла чому. Бо, зупинившись одного разу перед дзеркальною вітриною якогось коштовного «бутика», ти побачила себе — замурзану обірванку із розпатланим, кублами заповстаним волоссям (напевне, його вже ніколи не вдасться розплутати-розчесати) та якимсь дивним застиглим поглядом. Ну й нехай. Тобі не було до неї жодного діла. Все обернулося до тебе разюче невідомим раніше, інакшим боком, ім’я котрому — ВУЛИЦЯ.

Вулиця. Вона швидко розставляє все по місцях. Дисциплінує. Приборкує непокірних. Робить усіх рівними. Бо, коли тобі нікуди піти, вулиця розгортає свої крила-обійми і — враз вирішує все за тебе. Де ночуватимеш, що їстимеш, кого оминатимеш десятими дорогами…

І нічим не переказати те почуття, яке вселяє вулиця, коли тобі нікуди піти…

…Гноми-будинки, що покірно повклякали довкола порепаного шляху в нікуди. Миші-крамнички, що порозбігалися між тими гномами і чиї роззявлені двері-очі підстерігають байдужих до всього перехожих, хапають за руки, затягують досередини, пропонують роздивитися старанно розкладені поличками лискучі нутрощі (може, щось купите?) …

Тебе не запрошено. Бо ти не з пристойних городян. І ти не маєш грошей навіть на довбану дрібничку.

…А за світляками металопластикових вікон протікає затишне, розмірене життя інших, які перезуваються з вулиці у принесені псом домашні капці і йдуть дивитися СЕРІАЛ. А тобі лишається порожня, всипана папірцями й недопалками бруківка рідного міста, що нею ті інші поспішали на-роботу-з-роботи, зачинені крамнички, що в них забігали вони мимохідь, — так, купити якусь дрібничку. Тобі — у твоє необмежене володіння, користування і розпорядження — лишається нічна вулиця.

Вулиця без назви і без адреси, усі вулиці світу — знайомі і вперше бачені — враз набувають інших, хижо вищирених значень, бо тобі нікуди піти. Архетип вулиці заповзає у твоє налякане серце, згортається там клубочком і робить тебе частинкою себе. Робить вулицею. І вулиця деформує рештки будь-яких людських твоїх бажань, зливаючи їх у всепоглинаюче одне — ВИЖИТИ.