Читати книгу - "Мантра-омана"

— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?

— Його мозок помирає!..

— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!

Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій?) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:

— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…

Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:

— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..

Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:

— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!

Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.

— Де ти так довго була, Єво?

Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.

Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.

10

Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…

…Нарешті годинникова стрілка ліниво доповзає до шостої вечора. Зриваєшся з робочого місця. І коли ти вже готова вислизнути з тенет осоружного видавництва (треба буде ще заскочити до флористки — замовити квіти для весілля), тебе наздоганяє невдоволений оклик рудої, манірної й зарозумілої секретарки:

— Андрій Олексійович хоче тебе бачити!

За крок до рятівного порога ти зупиняєшся. Приїхали. Тільки Андрія Олексійовича тобі зараз бракує — з його царським гонором, смішними витребеньками та якимись дивними поглядами, котрі дедалі частіше летіли у твій бік. І тобі вкрай не подобалися оті липкуваті погляди його неприємних очиць — маленьких, колючих, світло-карого кольору свіжого лайна. Так, лайна. Але робити нічого. Ти повертаєшся. Нерішуче стукаєш у величні, ледь не броньовані двері з претензійним написом ДИРЕКТОР:

— Андрій Олексійович?

Він розпливається у масній посмішці:

— Заходьте, Єво. Називайте мене просто Андрій.

Андрій, то й Андрій. Та тобі чомусь одразу не сподобалося, що він назвав тебе на ім’я — з його вуст воно прозвучало якось… ницо, розбещено й непристойно. Але ти зупиняєшся навпроти його велетенського письмового столу.

Він діловито порпається в паперах:

— Скільки ти заробляєш у цьому видавництві? — миттєво переходить на «ти».

Ти називаєш свою мізерну платню. Він урочисто оголошує суму, вдесятеро більшу твоєї:

— Оце стільки ти матимеш на посаді головного літературного редактора. Якщо погодишся на цю посаду, звичайно. Бо твоя попередниця, на жаль, виявила бажання піти від нас. Я довго думав, ким її замінити. І вітаю — вирішив зупинитися на тобі!

Тобі голова пішла обертом. Та що там — трьома обертами. В цю мить тобі чомусь не пригадалися розширені у відчаї, вражені очі старенької тітки-літредакторки, що зовсім не були схожі на очі людини, яка добровільно «виявила бажання піти» з добре оплачуваної роботи. Мить вагання і…

— …напевне, я згодна.

— От і добре. — Андрій статечно підводиться. — Я більше, ніж переконаний, ми чудово спрацюємось! — якось аж надто спритно опиняється біля тебе. І його рука владно лягає тобі трохи нижче талії.

— Що… що ви робите?..

Замість відповіді він рвучко розвертає тебе до себе, одним рухом рве за розпіркою на тобі спідницю і штовхає на свій раритетно-письмовий стіл. Зметені папери метеликами розлітаються кабінетом.

Скажи, що досить. Припини це. Поясни йому, що за тиждень ти маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. Та ти не можеш. Щось у тобі наче заклякло. Він похапливо розстебнув штани. Різкий біль. Шок. Ти й уявлення не мала (тоді), що з тобою це зробить хтось інший, окрім Влада. Та ще й ОТАК — по-буденному байдуже і брутально, не питаючи, хочеш ти того чи ні.

Хоча твоє НАПЕВНЕ, Я ЗГОДНА стосовно роботи було для нього, вочевидь, згодою й на секс. Або на те, що він розуміє під словом «секс».

Важко дихаючи, Андрій врешті сповзає з тебе. Він непогано провів час. А для тебе все сталося так швидко, відразливо й несподівано, що ти й подумати не встигла про те, аби щось відчути. Пробуєш підвестися. Щось слизьке і гаряче розтікається по твоїх стегнах. І раптовий поклик нудоти, судомно здійнявшись зсередини, згинає тебе мало не навпіл. Тебе рве й вивертає просто на пухнасто-білосніжний килим, що ним встелено паркет цього високого кабінету.

Андрій, як був, так і лишився стояти й дивитися на тебе із роззявленим від подиву ротом. Звісно, він здогадувався, що жінки від нього не в захваті, але жодну після того (мався на увазі «секс») досі не вивернуло йому просто попід ноги так відверто й безпосередньо, як оце тебе…

Щойно нудота відступає, ти мовчки підводишся, витираєш рукою губи і (доки він не сказав тобі прибрати) грюкаєш дверима його кабінету. Кулею залітаєш в туалет. Там все починається спочатку. І коли тобі вже здається, що ти виблювала до унітаза й свій шлунок, безсило натискаєш на важіль зливу. Потім довго вмиваєшся, знавісніло відтираєш зі своєї спідниці та стегон в’язкі сліди сперми генерального директора (а