Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Ти вгадав, — Зінаїда подивилася так, що наступної миті їй здалося — сама в це вірить. — Саме з ним. А чому б і ні?

— Знаю, знаю — він людина, така, як ми, нічим не гірша, і теде, і тепе. Вітаю, колего.

Проказавши це, Георгій Семенович сплюнув і попрямував до сараю. Взяти косу, щоб накосити трави кролям. Софія Петрівна тим часом полола город і сердилася на Валерію, котра не йшла їй помагати. А могла б і та сучка, Зінка, прийти помогти.

Зінаїда Антонівна вийшла за ворота і посагонила[8] пружним кроком сільською вулицею. Вона думала, що це, по суті, хоч і божевільна, але прекрасна за своєю гуманною суттю думка — віддатися Іванові, який зовсім не даун, а… Яскравий, типовий представник народу, сучасного поліського селянства, котрий навіть хоче вивчити англійську мову.

«У мене, здається, потихеньку дах їде», — подумала Зінаїда Антонівна й лапнула себе за голову.

Іван у цей час уже вернувся додому. Він був щасливий. Наука давалася не так уже й важко. Але найголовніше не це. Найголовніше те, що у нього на горищі тепер не одна, а цілих п’ять Таумі Ремпбелл. Їх добула з тієї мудрої штуки, хитрої залізяки, що стоїть в кабінеті директора, Господи, як його, ага, компу… компутера, Зінаїда Антонівна, пані Зіна.

На одній карточці, а втім, і не карточці, а картинці на білій бомазі — Таумі на березі моря. Вітер кошлатить її волосся, рве платтячко, а вона мружиться і посміхається.

На другій картинці Таумі йде якоюсь доріжкою у нарядній білій спідничці й прозорій блузочці, з маленькою сумочкою в руках. Не може Іван пригадати, як називається та доріжка. Таумі теж посміхається, тільки інакше, ледь-ледь, по боках доріжки люди, які захоплено дивляться на Іванову богиню, кохану, сонечко його ясне, хай і темне, шоколадне. Як би Іван хотів там бути, поглянути, хоч упівока, хоч краєчком ока, хоч на мить.

На третій картинці Таумі сідає у машину. Ногу закинула, голову повернула, на Івана дивиться, а Іван очі заплющує, бо ж здається, що з-під коротенької сукенки трусики біло-біло зблискують. Йой, Таумі, що ти робиш, хочеться сказати Іванові.

На четвертій — Таумі упівпояса, у прозорій рудуватій кофтинці, крізь яку видно її цицьочки з гострими, ще темнішими, ніж тіло, сосочками.

«А, Боже мій, Таумко», — хочеться сказати Іванові, поки він дивиться на цю карточку-картинку.

У нього в такі хвилини геть паморочиться в голові. Пливе вона кудись, бідолашна, у височінь, пробиває черепичний дах, зведений колись над хатою покійним татом Миколою. І там собі летить аж у піднебесся, торкається щокою хмари і блаженствує.

Теперка Іван, вернувшись, скидає празничного костюма, якого неодмінного вдягає, коли вирушає на урок до вчительки пані Зіни. Скидає маринарку, штани, а затим і сорочку. Труси в Івана довгі, майже до колін.

«Нє, я не схож на боцюна, — думає Іван, стоячи перед люстром, вмонтованим у стіну шафи. — А на яку пташку схож? Ой, Іване, на підбиту сіру вороняку, бо на голуба — нє, то пташка сумирна, лагідна, а ти, Йване, з мамою буцаєшся, суперечиш…»

Ну, мама тут як тут — згадав у думці, а вона на порозі.

— Отак і стоятимеш без штанів?

— А чом би й нє, наш директор тож у коротких ходить, — Іван у зеркалі сам собі підморгує.

— Станеш директором, то й ти ходи собі хоч голяка.

Проти такого аргументу не попреш. Іван — не директор, а тому мусить шукати старіші, буднічні штани. Тре буде спитати у вчительки, як директор по-англіцькі.

— Зило принесеш із городу, я наполола, — командує мама.

— Добре, добренько.

Та Іван, перш ніж піти на город, вирішує на горище залізти, Таумі добрий день сказати. Та коли вистромлює голову із ляди, мало не умліває і додолу не гепається з драбини. Прямо на нього біжить здоровенний сірезний щуряка, який тримає в зубиськах шматок паперу.

Господи Боже мій і Пречиста Матінко — в зубах щур тримає, волочить, певно, до своєї нірки, карточку Таумі.

— Киш, проклятий, щоб ти здох, кинь мою дівку, — кричить до щура Іван.

Щур од несподіванки спиняється і кидається вбік. Та паперу із зубів не випускає. Іван мусить дертися спішно на гору.

— Я тобі дам, гаспиде, красти чужих дівчат!

Іван тупає вже по горі, щур кидається під купу старої взувачки. Та мусить карточку Таумі таки впустити.

— Що там таке, Іване? — кричить знизу перелякана мама.

— Нічо, нічо, тико щур біг, — відказує Іван. — Я його прогнав.

Він підіймає карточку, геть пожмакану і любовно її розглядає. До чого хитрі ці звірюки, дивується. Щур хотів украсти фотку, на якій Таумі ногу в машину закидає. Мало не прокусив зубиськами те місце, де трусики видніються. У ногу поцілив.

«Боженьку мій, там же десь, напевне, їй заболіло», — зненацька думає Іван.

Заболіло тій, справдешній Таумі.

Він ховає світлину в книжку, найтовстішу — «Энциклопедический словарь», а книжку прикладає цеглиною. Дудки тепер дістанеш.

— Іване, тебе самого щур не з’їв? — бідкається внизу мама Панаска.

— Нє, я зара чимось дірку заб’ю.

Після того, як всі дірки на горищі міцно затулені, Іван спускається на землю. Мама там дорікає їхньому коту за неробство. Котисько соромливо треться об двері.

— А мо’, то й не щур, а велика миша? — вголос розмірковує Іван.

— Чоб то не було, а кіт на горі теперка ночуватиме, — вирішує мама.

«І стерегтиме мою Таумі, — думає Іван. — Мою чорну пантеру».

Йому радісно, що порятував дівчину. А то невідомо, щоби щуряка з нею зробив би. Була б то справжня пантера, то за себе постояла б. Дарма, у неї є Іван. З тією радісною думкою Іван і рушає на город, щоб принести складене в ряднину виполоте зілля.

На іншому городі вчителька Софія Петрівна механічно вискубує бур’яни і марно чекає на Валерію. І ще марніше на свою ненависну суперницю й колегу Зінаїду Антонівну, яка минає останню кукуріцьку хату і прямує до лісу. Тіло вчительки англійської мови легке, майже невагоме. Тут, за селом, вона може розкинути руки і подумки летіти. Вона скидає плаття і розмахує ним.

«Я маленька пустотлива дівчинка», — думає вона.

Чиста блакить неба цілує її розтріпане волосся.

Зінаїда тепер справді схожа на пустотливе дівчисько, що біжить назустріч чомусь незвіданому, щасливому, такому, що підхопить її на крила, мов гуси-лебедята з казки.

Невже це зустріч, цей останній урок з Іваном так вплинув?

Відповіді — чи то з неба, чи з надр своєї дивно збудженої голівоньки — Зінаїда не