Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

біла мамба, велика біла відьма, чарівниця — називайте, як хочете. А в епосі «Тревітарімоне Абупассіро», як і в передбаченні великого мага Саторре, сказано, що місце захоронения і череп білої мамби знайде далека спадкоємиця, нащадок по жіночій лінії королеви Туммі Маліколоне, яка народиться рівно через чотири століття після смерті самої Туммі. І народиться вона там, де вказує золота пластина, її друга чи третя, рахуйте, як вважаєте за потрібне. Я цілих півтора десятка літ віддав, щоб вирахувати родовід великої Туммі, — продовжив уже явно стомлений Джавіртан. Не буду розповідати, яка це була клопітка і марудна робота, скільки пішло часу й грошей на роботу в архівах, поїздки в Африці й пошуки на Гаїті. Але я вийшов, вийшов на божественну спадкоємицю, я вичислив її. Як — це моя таємниця, але ця спадкоємиця — це ти, моя королево Таумі.

Очі старого блищали, він весь напружився. Він знову наче ожив і скинув з пліч втому. Перед Таумі сидів зовсім інший чоловік — сповнений величі, великої самоповаги, і, здавалося, він готовий от-от злетіти кудись угору, вирватися з цього, хай і добре замаскованого і обладнаного підвалу на волю.

«Я кудись влипла, — подумала Таумі Ремпбелл. — В якусь аферу. Але старий погано мене знає, якщо думає, що йому вдасться так просто мене обдурити. Хоча… Хоча, може, я справді з якогось там древнього африканського роду?»

X. Іван

Зінаїда Антонівна закінчила черговий урок з Іваном.

— Як я вчився сьогодні, пані Зіно? — спитав Іван.

Він ледве не пирхнув. Зінаїда Антонівна сказала раз, що він може називати її пані Зіна. Він так і став звати. Але при цьому йому було смішно. Бо яка ж вона пані? Звичайна сільська училка.

«Пані сидить на дивані, а в неї шкарпетки рвані», — подумав Іван.

Але йому чомусь подобалося так називати — пані Зіна.

— Ви добре засвоїли матеріал, Іване Миколайовичу, — сказала Зінаїда Антонівна.

Іван засяяв. Церемонно вклонився. Тепер, під час канікул, уроки відбувалися вдома у Зінаїди Антонівни. Вона сама запропонувала їх відновити, коли побачила, як Іван став кожного вечора, а то й удень ходити до їхніх кукуріцьких барів. Чому їй стало шкода цього дивного чоловіка? Зінаїда Антонівна якимось шостим, сьомим чи ще хтозна-яким чуттям вловила: цей схожий на дауна чоловік має щось таке, чого не має вона, не має ніхто в цьому селі. Чого? Що це таке? Вона не знала. Зате знала віднедавна Іванову таємницю: він закоханий у Таумі Ремпбелл, американську супермодель, фото якої знайшов на автобусній зупинці.

Господи, як він діставав з-за пазухи той аркуш, вирваний із якогось там журналу, простягав їй — побожно, з острахом: ану ж сміятися буде.

Зінаїда Антонівна не сміялася. Вона сказала, коли вислухала збивчасту розповідь Івана: «Ходімо». Повела в кабінет директора Георгія Семеновича, де єдиний комп’ютер у селі був підключений до Інтернету. Іванові очі горіли й розбігалися, коли він побачив розтиражовану Таумі Ремпбелл у різних позах. Він заплакав і став раптом цілувати руки Зінаїди Антонівни.

— Ходімо, Іване Миколайовичу, — сказала вже тепер Зінаїда Антонівна.

Вони вийшли надвір. Там на подвір’ї стояв у майці й шортах господар будинку — Георгій Семенович. Він привітно потис Іванову руку, Іван почав був щось казати про урок, про важкі англійські слова, Георгій Семенович сказав, що з такою вчителькою він вивчить що завгодно.

Коли ж Іван вийшов за ворота, директор повернувся до своєї вчительки і коханки:

— Не розумію, нащо тобі вчити цього дебіла?

— Він не дебіл, — сказала Зінаїда Антонівна.

— А хто ж?

— Людина.

— Овва!

— Людина, як і ми з тобою, — сказала Зінаїда Антонівна. — Людина, яка чогось хоче в цьому світі.

— І чого?

— Може, насамперед бути комусь потрібною…

Зінаїда Антонівна зітхнула. Між ними вже давно не було жодних таємниць. Про їхнє кохання знала й Софія Петрівна.

«Не знаю, чи треба й жити?» — подумала Зінаїда Антонівна.

Минулої зими вона прийняла рішення: проситиметься після закінчення навчального року, аби перевели в іншу школу. Або поїде в місто, там, напевне, потрібні перекладачі з англійської. Вона ж досить непогано знає цю мову. Дуже навіть добре, як для сільської вчительки. Скільки ж їй тут скніти, у цих забутих Богом Кукурічках? Вона ж ледве переступила за тридцятник. Давно пройшло бажання народити сина від Георгія, Гоші, Жоржика, Юрчика. Лишилася подоба пристрасті. Потреба час від часу бути з ним, як відгомін, відголосок чогось давнього і таємничого. Час починати життя спочатку — вирішила Зінаїда. І тут з’явився цей чоловік. Іван. Дебіл, даун, чудик-дивак. Вона раптом подумала, що гріх його кидати. Що такого гріх образити. Вирішила лишитися в селі хоча б ще на рік. Доки не навчить англійської Івана. Івана, що кохав (подумати!) суперзірку Таумі Ремпбелл. Чоловіка, що легко запам’ятовував англійські слова, викидав фонтаном їх зі свого рота, але не міг скласти до пуття речення.

Георгій Семенович підійшов і обійняв Зінаїду за плечі.

— Соня побачить, — сказала вона.

— Нехай, — Георгій торкнувся її грудей. — Ми поїдемо цього року в Крим?

— Ні, — сказала Зінаїда.

— А в Карпати?

— Теж ні.

— Ти вчитимеш цього… Мовчу, мовчу… Цього учня…

— Так, — сказала Зінаїда. — Пусти, Лєрка побачить.

Валерія, наймолодша дочка Георгія Семеновича, дивилася у вікно, як батько обіймав її колишню вчительку. Валерії лишився рік навчання, вона ходила вже до школи у Волиці. Вона вже пережила нерозділене кохання до однокласника й на зло йому віддалася кільком іншим хлопцям зі свого й одинадцятого класу. Валерія мріяла про час, коли вона нарешті покине Кукурічки й стане студенткою, якщо не котрогось зі столичних, то їхнього провінційного університету, що теж мав статус національного. Валерія, треба сказати, доволі симпатичне дівчисько, трохи рудувате, ледь-ледь косооке, що надавало їй певного шарму, мріяла про кар’єру юриста. Адвоката. Чи ліпше судді, першою жертвою якого стане училка, котру лапає її батько. Ні, ліпше бути міліціонером.

«Ваші документи, Зінаїдо Антонівно!» — суворо каже вона, зодягнута в суддівську мантію чи міліцейський мундир.

Валерія постукала у вікно. Двоє на подвір’ї сахнулися одне від одного.

Валерія зловтішно усміхнулася. Макс, синочок сільського голови з Волиці, обіцяв їй відпочинок на Світязі.

— Я чекатиму тебе в школі, — сказав Зінаїді Антонівні її коханець-директор.

Чи директор-коханець?

В очах Зінаїди зблиснули вогники. Лихі, сердиті й воднораз сміхотливі.

— Я не прийду, — сказала вона.

— Чому? Знову муха вкусила? — Георгій Семенович дивився примружено, і вона знала цей позирк, що промовляв: нікуди не дінешся, голубонько.

— У мене сьогодні побачення, — виклично посміхнулася Зінаїда.

— Чи не з Іваном? — усмішка у директора