Читати книгу - "Мати все"

Іветта якомога привітніше всміхнулася дівчині, простягнула їй кольоровий паперовий пакет, завбільшки з книгу, із красивими золотими ручками.

– З Новим роком, Раєчко. Цей подарунок і побажання щастя просив передати тобі мій син Платон.

– Дякую… – прошепотіла. Мало не розплакалася.

Що ж це? Просто попросив передати?… Значить, Рая нікуди не їде? Тиждень тряслася, боялася, мамку вмовляла, щоб не погоджувалася Раю віддавати, а пані й не думала її брати? Приїхала вітання передати?…

Незграбно взяла пакет, зрадіти забула. Що ж це? Значить, нікуди не їде?

– Дуже прошу… – м’яко попросила Іветта. – Подивись, що тобі Платон передав.

– Та хай… – прошепотіла. – Потім…

– Ні, Раєчко. Дуже прошу, – повторила Іветта. – Платон дуже просив, щоб ти відразу…

– Раю, я не зрозуміла… – подала голос Нінуха.

Рая здригнулася, похапливо дістала з пакета щось, схоже на книжку, загорнуту в барвистий папір.

– Сміливіше, Раєчко. Розгорни, – не відступала Іветта.

Малі забули про Діда Мороза й подарунки, обліпили Раю.

– Дай я розгорну! Дай! Дай!

Рая почервоніла, розірвала барвистий папір і відкрила красивий шкіряний футляр – уже сам по собі скидався на розкішний дорогий подарунок. З такого футляра гарна скринечка вийшла б для дівочих дрібничок.

– Ой! – закричав невгамовний Едька. – Це що так блищить?

На синьому оксамиті футляра лежала вибаглива золота браслетка – таку на зап’ясток надівають. А біля застібки на ланцюжку – золотий брелок у вигляді слова англійською. «LOVE», – прочитала Рая. Знітилася.

Біля браслетки лежала маленька листівка, схожа на календарик. Такі календарики безкоштовно роздають перед новорічними святами на автозаправці біля Петрівки. Рая для малих повні кишені тих календариків набирала – з одного боку картинка святкова, з іншого можна подивитися, на який день тижня день народження випаде.

Обережно взяла листівку без ознак новорічного свята. Замість сніжинок-ялинок на білосніжному тлі рожеве сердечко. Перевернула… «Приїжджай скоріше! Чекаю. Платон»…

– Ну все! Час подарунки розбирати, а то нашому Діду Морозу ще до інших діточок устигнути треба. Ану, подивімося, що він вам приготував! – Іветта вже вела малих до стола. Усміхалася. Як просто! Здається, незграбна пафосна браслетка і влучний напис на листівці справили на дівчину саме те враження, яке радикально спрощує всі подальші розмови й умовляння. Хай оговтається. Іветта поки малечу потішить.

З великого пакета на стіл лягали веселі коробки, яскраві пакунки, сипалися цукерки впереміш із шоколадом, мандаринами, сріблястим дощиком і веселими ялинковими прикрасами. Темна захаращена кімната раптом засвітилася і зігрілася не від теплого святкового вогню чарівного багаття, яке милосердна Божа рука розклала посеред убивчих злиднів. Щасливі дитячі оченята оповили її світлою наївною швидкоплинною радістю. Дивилися на купу щастя, що височіла посеред стола, – підійти не сміли.

– Який добрий день, – прошепотіла Іветта. – Справді, добрий…

Вона казала ці головні слова свого життя тільки в одному місці. У своєму кабінеті після успішно проведеної операції. Та сьогодні, оперуючи лише іграшковими звірятками, новим теплим одягом і запашними цитрусами, вона впевнено-жорстко відрізала п’ятьох дітей від їхньої невблаганної порочної матері. Без вагань! Спустошене, нещасне, замкнуте на всі можливі замки Іветтине серце сповнили натхнення і гордість – нітрохи не менші, ніж після складної хірургічної операції. А й у чому сумніватися? Чим взагалі хірург відрізняється від Бога? Бог знає, що він не хірург. А в цю неймовірно натхненну мить Іветта Андріївна Вербицька почувалася Богом.

Узяла в руки першу коробку.

– Робот-трансформер. Це тобі, Едька…

За десять хвилин на столі не лишилося й обгортки від цукерки.

Малеча повсідалася на підлозі, пообкладалася коробками й пакунками, ковтала цукерки разом із мандаринами, зачудовано роздивлялася іграшки, приміряла нову одежинку, гортала книжки з яскравими картинками і здивовано, досі недовірливо поглядала на красиву пані, ніби боялася, що пані раптом підведеться з проваленого дивана, змахне невидимою чарівною паличкою і все це несподіване щастя щезне так само миттєво, як три картоплини їхнього обіду, коли вони запихаються тією картоплею один поперед одним, щоб устигнути з’їсти більше…

Та Іветта вже зосередилася на іншому. Вона сиділа поруч із Поспєловим і Нінухою, щось тихо їй пояснювала. Нінуха заглядала гостям в очі, кивала…

– Та добре, добре… Хіба я їм ворог?

Поспєлов вийняв із внутрішньої кишені пальта документ у звичайному прозорому файлі, підклав під нього порожню коробку з-під робота-трансформера, подав істоті кулькову ручку:

– Вам треба підписати тут!

Нінуха вже схилилася була над документом. Раптом насупилася, з підозрою глянула на Іветту.

– А гроші коли?

Адвокат і для неї став чарівним Дідом Морозом. Поклав у долоню конверт із грошима. Нінуха вишкірилася:

– Перераховувати не треба? Та спокійно. Пожартувала. Я вам довіряю. – І підписала документ.

Іветта видихнула з полегшенням, озирнулася: а Раєчка де?

Рая сиділа в кутку на поламаному, вкритому пилюкою телевізорі, що давно перетворився на стілець і для цього навіть був укритий старою рядниною: другий рік чекав ремонту. Притискала до живота шкіряний футляр і безпорадно, наче з іншого виміру, дивилася на малих, на мамку, на старого чоловіка, схожого на Діда Мороза, і на красиву милосердну пані, яка надарувала стільки радості, скільки Миколка, Андрій, Едька і Яся за все життя не бачили. І як же Рая їх покине?

Іветта підійшла до дівчини, обережно зробила наступний хід.

– Раєчко. Ти не проти, якщо про твоє рішення я дізнаюся трохи пізніше?

– Не проти, – прошепотіла-збентежилася. Заплуталася: «Та що ж це? Син пані пише, що чекає. Пані каже – пізніше».

А Іветта не поспішала. З хірургічною точністю відрізала Раї шляхи для відступу.

– Добре, – усміхнулася. – Хочу спочатку твоїх меншеньких обрадувати.

Біля малечі присіла.

– Діточки… Ви на святковій ялинці з Дідом Морозом і Снігуронькою були?

– Ні! – прокричав хоробрий Едька. – Ми в генделику Сугоянів були. Там темно і тхне!

– А я на горище лазила, – сказала мала Яся. – По драбині. Сама.

– То ти дуже хоробра дівчинка! – сумно усміхнулася Іветта. – Усіх хоробрих дівчаток Дід Мороз і Снігуронька запрошують на святкову ялинку з піснями, розвагами й подарунками.

– Ура! – закричав Едька. Миколку та Андрійка як штовхоне. – А я теж хоробрий! Миколка мене лупцює, а я його потім теж… Щипаю, коли засне.

– Ви всі дуже хоробрі й сміливі діти, – сказала Іветта. – Тому ви всі четверо їдете на ялинку до Діда Мороза.

– Зараз?! – витріщили очі близнюки. Підхопилися. Скачуть. – Ура! Ура!

– Звичайно, що зараз. Завтра ж – Новий рік! Треба встигнути доїхати вчасно. Мама допоможе вам зібратися.

Нінуха слухняно підхопилася, сховала гроші в пазуху, заметушилася.

– Оце вам пощастило! Подарунків купа, а тут ще й на ялинку. Дякуйте, дякуйте! Цілий місяць розкошуватимете в гостях у Діда Мороза й Снігуроньки. А може, й усю зиму