Читати книгу - "Биті є. Макар"

– Ні…

– Тобто… Мужик? Слово тримаєш?

– Безумовно.

– Ну… добре, – видушив. – Ти тут… на зв'язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…

– Готовий…

І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.

– Щось ти не дуже радісний… Сашо!

«А ти думав, обніматися кинуся?…» – плюнув механік подумки. Знизав плечима.

– Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…

– А на Русанівку до кого ночами їздиш? – раптом спитав Новаковський.

Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…

– Що таке, Сашо?

– Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…

– Та знаю я Марту, – підозріло насупився Новаковський. – Ти в неї кур'єром чи як?

– Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… – замовк. І раптом додав. – Нані знає…

Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?

– Ну, Марта – то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…

– Не скажу.

Новаковський кивнув і врешті вимівся.

Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері – мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.

А коли? Закрутило, аж заскиглив – дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає – контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…

– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…

– І що було б?

– Раніше би перепросив…

– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.

– Ну, назвав же я тебе колись куркою…

– Не пам'ятаю.

– А я все пам'ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.

– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…

Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.

– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.

– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.

– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.

– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.

– Обіцяй, що обов'язково скуштуєш. – їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.

– Люба… З твоїх рук…

– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.

– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…

– Сашко! Нога… – Марта на дроті!

– Слухаю, сонце.

– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…

Механік завмирає: невже місяць пролетів?

А тут бухгалтер Гурман до кабінету.

– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?

– Яка бязь?

– Тканина.

– Нащо вона нам?

– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…

– Держзамовлення ще нема.

– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.

– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?

– О! Бязь таки… Так!

– Купуйте!

– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.

– Слухаю, Ярославе Михайловичу.

– Не знаєш, де Нані?

– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.

– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…

– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.

Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.

Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…

– Проектувати будинки легше…

Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.

– Познайом мене зі своїм татом, Нані, – у лоба.

Завмерла.

– Навіщо?

– Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

– Нані, люба… Є про що думати? – обережно. – Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

– Усіх?… їх просто нема тепер, Сашо…

– Безумовно! – Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. – Безумовно, сонце! Але рідних… їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

– Тебе так хвилює мій тато!

– Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! – замовк, напружився. – …Не любиш?

Нані сиділа на розбещеному дивані – свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.

– Я… боюся, Сашо.

Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює – як не брехати, одразу крила…

– Я… теж… боюся…

До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.

– Тату?…

– Чому ти не відповідаєш, Нані? – і стільки тривог та жалю у тих простих словах.

Схаменулася.

– Сюрприз готую… – поспіхом. Наче перепросила. – Ти де, таточку?

– Вдома. Обідаю…

– Отам і будь. Зараз під'їдемо.

– З ким?

– Із Сашею…

Не спитала механіка – можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.

Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:

– Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?

– Так… – видушив Ярослав Михайлович.

– Ну, от і добре.

– Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… – механік імпровізував. – Перемішувати справи з… особистим…

– Ну,