Читати книгу - "Галапагос"

— Так багато за це заплатити світові?! — вигукнула вона.

— Якби я коли-небудь когось покохав, — промовив він, — то це була б уже не така дурненька, гарненька юна лялька, яких, здається, шукають здебільшого нинішні чоловіки. Я б такої не зніс.

— Либонь, ви маєте рацію, — погодилась Мері.

— Мене пестили, — вів далі він.

— Гадаю, ви на це заслуговували.

— І тепер я себе запитую: що принадного в грошах? Думаю, ваш чоловік був такий самий добрий, якою була моя жінка.

— Він справді був дуже добра людина, — підтвердила вона. — І прекрасний чоловік.

— Тож ви, певно, теж ставите таке саме запитання: яка користь із грошей для самотньої людини? Приміром, ви маєте мільйон доларів…

— Господи! — вигукнула вона. — Ніякого мільйона я не маю.

— Гаразд, сто тисяч доларів. Тоді…

— Це вже трохи ближче до істини, — сказала Мері.

— Тепер це — просто дрібниці, чи не так? Хіба можна купити за них щастя?

— Ну, хіба якийсь рівень комфорту, — відповіла вона.

— Гарний будинок ви маєте, я так собі мислю.

— Цілком гарний, — кивнула вона головою.

— І машину чи, може, й дві-три, і таке інше, — розвивав він свої міркування.

— Машину одну, — уточнила Мері.

— Б’юсь об заклад, це «мерседес».

— Ні, джип.

— І, мабуть, маєте якісь цінні папери, як я? — допитувався Уейт.

— У Роєвій компанії для акціонерів передбачено преміальну систему, — сказала вона.

— О, звісно! І страхову систему, й пенсійну, й такі інші атрибути, що являють собою мрію середніх верств населення про забезпеченість.

— Ми обоє працювали, — мовила Мері. — І обоє робили внески.

— Я теж не одружувався б із неробою, — сказав він. — Моя дружина працювала в телефонній компанії. Після її смерті всі види грошової допомоги, які їй належали, склали разом просто якусь мізерію. Я трохи не заплакав, як одержав ті гроші. Просто вони ще раз нагадали мені, яким пустим стало моє життя… Та ще її скринька з усіма отими каблучками, брошками та намистами, які я надарував їй за стільки років. А дітей немає, щоб передати їх…

— Ми теж не мали дітей, — зітхнула Мері.

— Здається, у нас із вами багато спільного, — промовив Уейт. — То кому ж ви залишите свої коштовності?

— О, їх у мене не так багато! — відповіла вона. — Мабуть, єдина дорогоцінна річ — це низка перлин із діамантовим фермуаром, яку мені заповіла Роєва мати. Я так рідко ношу коштовності, що навіть про ці перли згадала аж тепер.

— Сподіваюся, вони застраховані, — сказав він.

31

Як же люди полюбляли базікати в ті давні часи! Цілісінький день тільки й чути було їхні балачки. А дехто не вгавав навіть уві сні. Мій батько уві сні теж часто розмовляв, особливо після того, як мати оголосила нам бойкот. Я спав на канапі, і серед ночі, коли вдома нікого, крім нас, не було, раптом чую, як він у спальні заводить: «Бла-бла-бла…» Потім якийсь час спить тихо, а тоді знову:

«Бла-бла-бла…»

А коли я вже служив у морській піхоті, й згодом, як жив у Швеції, іноді мене розтуркували серед ночі, щоб я не бубонів уві сні. Я зовсім нічого не пам’ятав з того свого базікання, навіть розпитував людей, і завжди це була для мене несподіванка. Що являли собою здебільшого оті «бла-бла-бла» вдень і вночі, як не якісь безглузді, непрохані сигнали нашого безглуздо великого і спраглого до дії мозку?

І не було змоги якось відключити його! Мали ми для нього робочу чи ні, він весь час собі крутився! Та ще й з яким гуркотом! О Боже, з яким гуркотом!..

Коли я ще був живий, багато хлопців та дівчат у Сполучених Штатах, гуляючи міськими вулицями, не розлучалися з транзисторними радіоприймачами чи магнітофонами. Вони вивергали таку гучну музику, що вона заглушила б навіть грім. Ті транзистори люди називали «пекельними машинками». Бачте, мільйон років тому їм мало було таких пекельних машинок у своїх головах!

Навіть тепер, коли минуло стільки часу, я все ще лютую, згадуючи недобрим словом природний розвиток еволюції. Він призвів до виникнення такого безглуздя, як великий мозок, що мільйон років тому приносив лише руйнацію та бентежність. Коли б він хоч казав правду, то я ще бачив би сенс у тому, що його має кожен. Але ж мозок тільки те й робив, що брехав! Погляньте, як брехав Джеймс Уейт, розмовляючи з Мері Хепберн!

Аж ось до коктейль-бару повернувся Зігфрід фон Кляйст. Щойно він був свідком розстрілу Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтоша. Якби його великий мозок був знаряддям правди, то він видав би Мері й Уейту інформацію, на яку вони, безперечно, мали право і яка б їм вельми знадобилася, коли б вони прагнули вижити, а саме: що він, Зігфрід фон Кляйст, зазнав перших приступів хвороби мозку, що двох пожильців готелю щойно застрелено, що натовп надворі не довго вже можна буде стримувати, що готель відрізано від решти світу і таке інше.

Але ж ні. Він зберігав безтурботний вигляд. Не хотів, бачте, щоб його четверо ще живих пожильців упали в паніку. Тож вони так і не дізнаються, що сталося з Дзендзі Хірогуті та Ендрю Макінтошем. До речі, не довідаються вони й про новину, повідомлену приблизно годиною раніше, а саме: що Перу оголосило Еквадору війну. Не знатиме цього й капітан. Коли перуанські ракети влучатимуть у цілі в районі Гуаякіля, ці двоє повірять байці капітана, в яку твердо вірив його великий мозок, не дуже прагнучи казати правду, а саме: що на них падає метеоритний дощ.

І, коли когось на Санта-Росалії цікавитиме, чому його чи її предки тут опинились, — а така зацікавленість остаточно зникне десь аж через три тисячі років, — то відповідь буде така: вони втекли з материка через метеоритний дощ.

Сказав «Мандаракс»:

Щаслива та нація, яка не має історії.

Чезаре Бонезана, маркіз Беккаріа (1738–1794)

Отож Зігфрід, капітанів брат, бездоганно спокійним тоном попросив Уейта піднятися нагору, переказати Селіні Макінтош та Хісако Хірогуті, щоб спустилися, й допомогти їм винести речі.

— Та глядіть, не злякайте їх, — застеріг Зігфрід. — Хай думають, що все гаразд. Просто для вашої ж безпеки я хочу відвезти всіх вас до аеропорту.

Гуаякільський міжнародний аеропорт, між іншим, буде першим об’єктом, що його спустошать перуанські ракетники.

Зігфрід дав Уейтові «Мандаракс», щоб Уейт мав змогу спілкуватися з Хісако. Цей прилад він підняв з землі біля тіла Дзендзі. Обидва трупи він відтяг геть з очей — у той самий