Читати книгу - "Сезон гроз"

Цара, помітно було, рвався відпалити, але Пінеті його стримав.

— Що ж стосується істот з-за зачинених дверей, — продовжив Геральт, — яких ви для зручності називаєте демонами, то, напевне, знаєте те саме, що й ми, відьми́ни. Те, що ми встановили вже давно і записали у своїх відьми́нських хроніках і протоколах. Демони ніколи, нізащо не відкриють вам ніяких секретів і таємниць. Ви ніколи їх не змусите до роботи. Вони дозволяють викликати себе і притягнути до нашого світу лише з одною метою: щоб убивати. Бо вони це люблять. І ви про це знаєте. Але даєте їм змогу це зробити.

— Може, давайте, — промовив Пінеті після довгого мовчання, — перейдемо від теорії до практики. Я думаю, що у відьми́нських хроніках та протоколах дещо про неї написано. А ми очікуємо від тебе, відьми́не, зовсім не моральних трактатів, але саме практичних розв’язків.

* * *

— Радий був познайомитися, — Франс Торквіл подав Геральту руку. — А мені час до роботи, в об’їзд. Пильнувати, людей охороняти. Для цього ми і є.

— Для цього.

Вже в сідлі, констебль схилився.

— Б’юся об заклад, — тихо промовив, — ти й сам добре знаєш те, що я зараз скажу. А все-таки скажу. Вважай, відьми́не. Будь насторожі. Ти казати не хочеш, але я й так знаю. Чарівники, їй-бо, найняли тебе поправити те, що самі натворили, прибрати те сміття, яке самі й понакидували. Але, як щось піде не так, шукатимуть цапа-відбувайла. А ти на таке годишся, як втяв.

* * *

Небо над лісом почало темніти, раптовий вітер зашумів у кронах дерев. Загуркав далекий грім.

* * *

— Як не грози, то зливи, — констатував Франс Торквіл під час їхньої наступної зустрічі. — Що другий день гримить і ллє. А наслідок такий, що, доки почнеш шукати, то всі сліди вже змиті дощем. Зручно, правда? Як на замовлення. Щось воно мені чорнокнижництвом смердить, точніше, Ріссбергом. Кажуть, що вміють чародії погоду заклинати. Магічний вітер викликати, а природній заклясти, щоб віяв, куди їм треба. Хмари проганяти, дощ прикликати чи град, а то й грозу, як їм такого хочеться. Коли їм це зручно. Щоб, до прикладу, сліди позатирати. Що ти на це, Геральте?

— Чародії, факт, багато чого можуть, — відповів Геральт. — А погодою керували віддавна, від Першої Висадки, яка нібито тільки завдяки чарам Яна Беккера не закінчилася катастрофою. Але вішати на магіків всі недолі й біди — то вже занадто. Зрештою, ти ж про природні явища кажеш, Франсе. Такий вже сезон маємо. Сезон гроз.

* * *

Підігнав кобилу. Сонце вже хилилося до заходу, до смеркання він хотів ще оглянути кілька селищ. Найближчою була колонія вуглярів, на поляні, званій Роговизною. Вперше він там побував у товаристві Пінеті.

* * *

На подив відьми́на, територія, де трапилася різанина, замість бути понурим урочищем, яке всі оминають, виявилася місцем жвавої праці, повним людей.

Вуглярі — самі вони називали себе димарами, — трудилися власне при будові нової буди, конструкції, призначеної для випалювання деревного вугілля. Буда виявилася копулясто сформованим стосом з полін, не якоюсь безладною купою, але стосом, укладеним дбайливо і рівненько. Коли Геральт і Пінеті заїхали на поляну, вуглярі саме обкладали цей стос мохом і старанно засипували його землею. Інша буда, складена раніше, вже працювала, тобто коптила на повну силу. Над всією поляною висів їдкий дим, гострий запах живиці різав ніздрі.

— Скільки часу, — відьми́н кашлянув. — Скільки часу пройшло, відколи…

— Рівно місяць.

— А люди працюють, ніби нічого й не сталося?

— Існує величезний попит, — пояснив Пінеті, — на деревне вугілля. Тільки деревне вугілля дає змогу під час спалювання здобути температуру, при якій можна плавити метал. Гути під Доріаном і Горс Веленом не могли б працювати без вугілля, а скловаріння — це найважливіша і найдинамічніша галузь промисловості. Завдяки попиту, вуглярство є прибутковим заняттям, а економіка, відьми́не, подібно до природи, не терпить порожнечі. Вбитих димарів поховано там, он, бачиш могилу? Ще свіжий пісок жовтіє. А на їх місце прийшли нові. Буда димить, життя триває.

Зійшли з коней. Димарі не звернули на них уваги, надто були зайняті. Якщо хтось ними зацікавився, то хіба що жінки й діти, кількоро яких бігало між куренями.

— Аякже. — Пінеті вгадав питання ще раніше, ніж відьми́н його задав. — Серед похованих під могилою теж були діти. Троє. Три жінки. Дев’ять мужчин і хлоп’ят-підлітків. Ходи за мною.

Вони йшли між штабелями просушуваного дерева.

— Кількох мужчин, — промовив чародій, — вбито на місці, їм розтрощили голови. Решту звалили з ніг і знерухомили, перерізавши гострим знаряддям сухожилля стоп. Багато в кого, в тому числі і в дітей, були переламані руки. Знерухомлених повбивали. Розшарпували горлянки, розпорювали животи, розтинали грудну клітку. Здирали шкіру з плечей, скальпували. Одну із жінок…

— Годі. — Відьми́н дивився на чорні патьоки крові, все ще помітні на березових стовбурах. — Годі, Пінеті.

— Ти повинен знати, з ким… з чим матимеш справу.

— Я вже знаю.

— Ну то останні подробиці. Не дорахувалися тіл. Всім вирізаним відтято голови. І складено їх в піраміду, от, саме в цьому місці. Голів було п’ятнадцять, тіл тринадцять. Два зникли.

— Майже в такий самий спосіб, — продовжив чародій після короткої паузи, — розправилися з мешканцями двох інших селищ, Тис і Каблуків. В Тисах вбито дев’ять чоловік, в Каблуках — дванадцять. Завтра я тебе туди заберу. Сьогодні заглянемо ще до Нової Смолярні, це недалеко. Побачиш, як виглядає виробництво деревної смоли і дьогтю. Коли наступного разу доведеться тобі щось шмарувати дьогтем, то знатимеш, звідки він береться.

— Я б хотів щось запитати.

— Слухаю.

— Ви справді мусили вдаватися до шантажу? Не вірили, що я можу приїхати до Ріссбергу добровільно?

— Думки розділилися.

— Всадити мене в Кераку до льоху, потім звільнити, але весь час погрожувати судом, — чия це була ідея? Хто до цього додумався? Корал, правда?

Пінеті глянув на нього. Довго дивився.

— Правда, — визнав нарешті. — Це був її задум і її план. Засадити тебе, звільнити, погрожувати. А врешті зробити так, щоб справу закрили. Вона все залагодила відразу