Читати книгу - "Насолода"

привід поринути в нову авантюру. Наприклад, у галереї Борґезе, в пам’ятній залі дзеркал, він отримав від Ліліани Тід її першу обіцянку; на віллі Медічі, на меморіальних зелених сходах, які ведуть до бельведеру, він сплів пальці з довгими пальцями Анжеліки Дю Дефан; а маленький череп зі слонової кістки, що належав кардиналу Імменраету, сумовита іграшка, підписана ім’ям невідомої Іпполіти, пробудив у ньому каприз звабити донну Іпполіту Альбоніко. Ця дама була наділена переконливим виглядом шляхетності, будучи трохи схожа на Марію Маддалену з Австрії, дружину Козімо Другого Медічі на портреті Джусто Суттерманса,[141] в галереї Корсіні, у Флоренції. Вона любила пишні сукні, парчу, оксамит, мережива. Розлогі комірці у стилі родини Медічі створювали форму, найкраще пристосовану для того, щоб підкреслювати красу її величної голови.

У день кінських перегонів, на трибуні, Андреа Спереллі хотів добути від донни Іпполіти обіцянку, що вона завтра прийде до палацу Дзуккарі, щоб отримати таємничу річ зі слонової кістки, присвячену їй. Вона відмовлялася, вагаючись між обачністю й цікавістю. На кожну фразу чоловіка, що здавалася їй бодай трохи зухвалою, вона супила брови, тоді як мимовільна усмішка змінювала форму її вуст. Її голова під капелюшком, прикрашеним білими перами, під мереживною парасолькою була в ту мить символом дивовижної гармонії.

– Tibi,[142] Іпполіто! То ви прийдете? Я чекатиму вас протягом цілого дня, від другої до вечора. Домовилися?

– Ви збожеволіли?

– Чого ви боїтеся? Я присягаюся вашою величчю, що не намагатимуся скинути з вас бодай рукавичку. Ви сидітимете, як на троні, згідно зі своїм царським звичаєм. І навіть узявши від мене філіжанку чаю, ви не муситимете покласти невидимий царський скіпетр, який ви завжди тримаєте у своїй владній правиці. Ви виявите мені таку ласку на цих умовах?

– Ні.

Але вона всміхалася, бо їй було приємно чути, як хтось вихваляє той вигляд царської величі, яким вона любила похизуватися. Андреа Спереллі не переставав її зваблювати, й у тоні його голосу вчувалися то нотки веселого жарту, то благання, причому він додавав до свого спокусливого голосу невідривний погляд, гострий, проникливий, той погляд, який годі описати, але який, здається, роздягає жінку, бачить її голою крізь одяг, доторкається до її живої шкіри.

– Я не хочу, щоб ви так дивилися на мене, – сказала донна Іпполіта майже ображеним голосом і злегка почервонівши.

На трибуні залишилося мало людей. Чоловіки й жінки прогулювалися по траві вздовж паркану або оточували коня-переможця, чи билися об заклад, дослухаючись до горлання тих, хто закликав їх до цього, під мінливим світлом сонця, яке то виринало, то зникало між численним скупченням хмар.

– Ходімо вниз, – запропонувала вона, не звертаючи уваги на невідчепний погляд Джанетто Рутоло, який стояв, обіпершись на перила сходів.

Коли, спускаючись сходами, вони проминули його, Спереллі сказав:

– До побачення, маркізе. Готуймося до перегонів.

Рутоло глибоко вклонився донні Іпполіті, й раптова краска виступила в нього на обличчі. У привітанні графа йому вчулася легка іронія. Він залишився біля перил, не відриваючи погляду від двох, які спускалися до загорожі. Він вочевидь страждав.

– Рутоло, пильнуйте! – сказала йому з підступним сміхом графиня ді Луколі, проминувши його попідруч із доном Філіпом дель Монте, спускаючись по залізних сходах.

Він відчув, як його кольнуло в серце. Донна Іпполіта й граф д’Уджента, спустившись до самого столу суддів, тепер поверталися на трибуну. Дама поклала ручку парасольки собі на плече, крутячи її в пальцях; білий купол крутився в неї за спиною, як ореол, і мережива тріпотіли безперервно. У цьому рухливому колі донна Іпполіта раз у раз сміялася на слова молодика; і легенька краска досі забарвлювала її бліде обличчя. Раз у раз обоє зупинялися.

Джанетто Рутоло, вдаючи, ніби спостерігає за кіньми, які виходили на бігову доріжку, спрямував свій бінокль на тих двох. Було видно, що руки йому тремтять. Кожна усмішка, кожен жест, кожна поза Іпполіти відбивалися в його єстві гострим болем. Коли він опустив бінокль, то був дуже блідий. Він побачив в очах коханої жінки, що дивилися на Спереллі, той погляд, який він добре знав, бо якось він подарував йому надію. Йому здалося, що все руйнується навколо нього. Тривале кохання безнадійно завершилося, обрубане цим поглядом. Сонце перестало бути сонцем; життя перестало бути життям.

Трибуна швидко заповнювалася людьми, бо скоро мали дати сигнал до третіх перегонів. Дами ставали ногами на сидіння. Шелестіння перебігало по сходах, схоже на вітер у саду на схилі гори. Задзвонив дзвоник. Коні зірвалися з місця, наче стріли, випущені з кількох луків.

– Я змагатимусь на вашу честь, донно Іпполіто, – сказав Андреа Спереллі до Альбоніко, прощаючись із нею, щоб піти приготуватися до наступних перегонів знатних аматорів. – Tibi, Hippolyta, semper![143]

Вона потиснула йому руку, бажаючи успіху й не подумавши, що Джанетто Рутоло також був серед змагальників. Коли вона побачила трохи згодом свого блідого коханця, який спускався сходами, наївна жорстокість байдужості панувала в її гарних темних очах. Колишнє кохання завмерло й випало з її душі під натиском кохання нового. Вона більше не належала тому чоловікові; не була поєднана з ним жодним зв’язком. Такий зв’язок стає немислимим, коли над своїм серцем знову запанує жінка, що не кохає більше.

«Він її в мене забрав», – подумав Рутоло, прямуючи до трибуни жокейського клубу по траві, що, як йому здавалося, грузла в нього під ногами, наче пісок. Неподалік попереду нього йшов його суперник легкою і впевненою ходою. Високий і стрункий, у попелясто-сірому одязі, він був наділений тією неповторною елегантністю, яку дає лише високе походження. Він курив. Джанетто Рутоло, який ішов позаду, відчував пахощі сигарети за кожним подмухом. І це було для нього нестерпним стражданням, огидою, яка підіймалася йому з нутрощів, так ніби змагалася з отрутою.

Дюк Беффі й Паоло Каліґаро стояли на порозі, чекаючи, коли почнуться перегони. Дюк нахилився, розставивши ноги гімнастичним рухом, щоб продемонструвати еластичність своїх шкіряних штанів та силу своїх колін. Маленький Каліґаро проклинав нічний дощ, який намочив ґрунт.

– Тепер, – сказав він, звертаючись до Спереллі, – ти маєш великі шанси на своєму Мічінг Маллечо.[144]

Джанетто Рутоло почув це пророцтво, й у серце йому кольнуло. Він покладав на свою перемогу туманні надії. У своїй уяві бачив щасливий наслідок виграних перегонів і вдалої для нього дуелі зі своїм ворогом. Коли він перевдягався, кожен його рух виказував його тривогу.

– Ось чоловік, який, перш ніж сісти на коня, бачить, як під ним розверзається могила, – сказав дюк ді Беффі, жартівливо ляснувши його рукою по спині. – Ecce homo novus.