Читати книгу - "Насолода"

відсутності роздумів він помалу ставав непроникним для себе самого, залишався зовні своєї таємниці. Помалу-потроху він майже втратив спроможність бачити своє внутрішнє життя, як ото обернута півкуля Землі не бачить сонця, хоч пов’язана з ним нерозривно. Завжди живий, нездоланно живим був у ньому інстинкт: уникати всього, що приваблювало його, але він був неспроможний його підкорити. І його воля була незатребувана, як погано загартована шпага висить на боці чоловіка п’яного або ледачого. Іноді образ Елени, виникаючи цілком несподівано, наповнював його, й він намагався або звільнитися від меланхолії жалю, або, навпаки, оживляв у своїй порочній уяві надмірності того життя, щоб воно дало йому стимул до нових закоханостей. Він повторював собі слова пісні: «Згадай минулі дні! І даруй другій поцілунки не менш ніжні, аніж ти дарував першій зовсім недавно!» Але й друга вже покинула його душу. Він розмовляв про кохання з донною Б’янкою Дольчебуоно, спочатку майже не думаючи про це, інстинктивно приваблений тим невиразним сяйвом, яке освітлювало її з тієї причини, що вона була подругою Елени. Можливо, в ньому проросло те сім’я симпатії, яке заронили в нього слова флорентійської графині під час обіду в домі Доріа. Хто може сказати, за допомогою якої таємничої процедури якийсь духовний або матеріальний контакт між чоловіком і жінкою, цілком неусвідомлений і незначущий, може породити й підживлювати в обох таємне, неждане й негадане почуття, яке через тривалий час обставини примусять несподівано виринути на поверхню? Це явище того самого зразка, яке ми відкриваємо у своєму інтелектуальному світі, коли зародок якоїсь думки або тінь від образу виникають іноді після тривалого проміжку часу, перетворюючись на новий образ у складній думці. Одні й ті самі закони керують усіма діями нашого єства. Але всі ті види діяльності, яку ми не усвідомлюємо, є лише частиною нашої загальної поведінки.

Донна Б’янка Дольчебуоно була ідеальним зразком флорентійської краси, тієї самої, яку так добре передав Ґірландайо в портреті Джованни Торнабуоні, котрий ми бачимо в церкві Санта-Марія Новелла.[136] Вона мала світле овальне обличчя, широке й високе біле чоло, м’які губи, трохи кирпатий ніс, очі того темно-каштанового кольору, яким так захоплювався Фіренцуола.[137] Вона любила опускати волосся на скроні, до середини щік, наслідуючи античну моду. Їй дуже пасувало її прізвище, бо вона принесла у світське життя природжену доброту, велику поблажливість, гречне ставлення до всіх і мелодійний голос. Одне слово, вона була однією з тих люб’язних жінок, скромних духом та інтелектом, трохи млявих, які, схоже, народилися, щоб жити з приємністю й задовольнятися скромним коханням, як пташки на квітучих деревах.

Коли вона вислухала Андреа, то вигукнула з граційним подивом:

– Ви так швидко забули Елену?

Потім через кілька днів граційних вагань вона визнала за приємне йому віддатися; але досить часто говорила про Елену зі зрадливим коханцем, без ревнощів і дуже щиро.

– Але чому вона поїхала раніше звичного в цьому році? – запитала вона одного разу усміхаючись.

– Не знаю, – відповів Андреа, не змігши приховати свою нетерплячість і гіркоту.

– Отже, між вами все скінчено?

– Б’янко, благаю, розмовляймо про нас! – урвав він її зміненим голосом, бо такі розмови турбували його й дратували.

Вона на мить замислилася, ніби хотіла збагнути цю загадку, а потім усміхнулася й похитала головою, наче відмовляючись від цих спроб, і її очі затьмарилися тінню швидкоплинного смутку:

– Отаке кохання.

І обдарувала коханця своїми пестощами.

Андреа, володіючи нею, немов володів усіма звабливими жінками Флоренції, яких так оспівав Лоренцо Прекрасний:

Навкруг себе подивися,

Скрізь, де серце молоде,

Якщо очі розійшлися,

То й кохання хтозна-де.

Воно змінюється миттю

Затихає, як і серце,

Вже для тебе не відкрите,

Адже поруч інше б’ється.

Б’ється швидко, і природа

З ним приносить насолоду…

Коли влітку вона наготувалася від’їздити, то, прощаючись, сказала йому, не приховуючи свого лагідного жалю:

– Я знаю: коли ми знову побачимося, ви мене вже не кохатимете. Таким воно є, кохання… Але згадуйте мене як друга.

Він її не кохав. Але в жаркі й занудні дні деякі лагідні інтонації її голосу бриніли в його душі, наче магія якоїсь рими, й розбуджували в його уяві картину саду зі свіжою водою в басейнах, у якому вона прогулювалася в товаристві інших жінок, співаючи під музику, як на картині «Сон Поліфіла».

І донна Б’янка відійшла в забуття. І прийшли інші, іноді відразу по двоє: Барбарелла Віті з чудовою головою хлопчика, золотавою й осяйною, як голови деяких юдейських жінок Рембрандта. Графиня Луколі, «бірюзова» дама, Цирцея Доссо Доссі,[138] з прегарними очима, наповненими лукавством, мінливими, мов осіннє море, то сірими, то синіми, що зблискували тим чудесним відтінком, який утворюється зі світла, троянд і молочного кольору і який можна бачити лише в немовлят аристократичних англійських родин на полотнах Рейнолдса, Ґейнсборо[139] та Лоуренса; маркіза Дю Дефан, красуня Директорії, одна з дам, схожа на Рекам’є,[140] з довгастим і чистим овальним обличчям, із лебединою шиєю, з опуклими грудьми, з вакхічними рухами; донна Ізотта Челлезі, дама смарагдів, яка з божественною врочистістю несла свою голову імператриці, прикрашену величезними спадковими коштовностями; княгиня Каллівода, дама без дорогоцінностей, яка у своїх тендітних формах зберігала залізні нерви для насолоди й на блідому делікатному обличчі якої блищали хижі очі левиці, очі Скіфа.

Кожне з цих кохань занурювало його в новий занепад, п’янило тяжким сп’янінням, не приносячи втіхи; кожне збагачувало деякими подробицями та витонченістю пороку, досі йому невідомими. Він мав у собі зародки всіх інфекцій. Розбещуючись сам, розбещував інших. Обман затягував його душу, наче якась липуча й холодна речовина, що з кожним днем ставала все більш в’язкою. Розбещеність його почуттів спонукала його шукати й відкривати у своїх коханок те, що було в них найменш шляхетного й чистого. Ница цікавість спонукала його обирати жінок, які мали найгіршу славу. Ниций смак до забруднення заохочував його зваблювати жінок, які мали найкращу репутацію. В обіймах однієї він пригадував пестощі іншої, застосовував методи хтивості, якої навчився в іншої. Іноді (а надто тоді, коли до нього дійшли чутки про другий шлюб Елени Муті й на певний час відкрили його рану) він намагався уявити голизну тіла, яке було поруч із ним, голизною Елени Муті, й користуватися реальною формою як опорою для втішання ідеальною формою. Він докладав чималих зусиль, щоб утримати в собі образ, ще поки він освітлював тінь, за якою майже сховався.

Проте він не дуже плекав культ пам’яті про колишнє щастя. Іноді він навіть давав йому