read-books.club » Детективи » Сходження Ганнібала 📚 - Українською

Читати книгу - "Сходження Ганнібала"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сходження Ганнібала" автора Томас Харріс. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 60
Перейти на сторінку:
було заставлено ліками. На стіні над ліжком коливався маятник швейцарського годинника. Від годинника до подушки тягнувся шнур. Ще кріпкий був чоловік, але вночі, коли його охоплював страх, він міг потягнути за шнур і почути посеред темряви бій годинника, переконатися, що він ще не мертвий. Хвилинна стрілка рухалася стрибками. Йому ввижалося, ніби маятник, хитаючись туди-сюди, вирішує, коли ж пробити йому смертну годину.

За власним хрипким диханням старий не розчув дзижчання дзвінка. До нього долетів вже голос домробітниці з сіней, а потім і вона сама просунула у двері наїжачену чепчиком голову.

— Ваш син, пане.

Відсторонивши її, до кімнати зайшов лейтенант Дортліх.

— Привіт, батьку.

— Я ще не мертвий. Рано мене грабувати.

Старому було незвично від того, що злість спалахує у нього в голові, але вже не торкається його серця.

— Я приніс тобі шоколаду.

— Віддай його Бергід, коли йтимеш геть. Тільки не зґвалтуй її. Прощавайте, офіцере Дортліх.

— Пізно вже так поводитися. Ти вмираєш. Я прийшов взнати, чи не міг би я ще щось для тебе зробити, зрештою, це я організував тобі цю квартиру.

— Міг би змінити собі прізвище. Скільки разів ти змінював собі хазяїв?

— Скільки було треба, щоб залишитися живим.

На Дортліху був мундир із темно-зеленими кантами радянських прикордонних військ. Він зняв рукавичку і підступив до ліжка. Спробував пальцем нащупати батьків пульс, але старий відштовхнув його пошрамовану руку. Вигляд руки сина зволожив батьківські очі. Із зусиллям старий підвів свою руку і торкнувся медалей, що звисали з грудей схиленого над ліжком Дортліха. Серед нагород були знаки відмінника органів МВС, Інституту вдосконалення начальників в’язниць і таборів та відмінника понтонних і мостобудівних частин. Остання прикраса була заслуженою, Дортліх дійсно збудував кілька понтонних мостів, але для гітлерівців, коли служив у трудовому батальйоні. Це був красивий емальований знак, і, якщо хтось запитував про його походження, він обривав балачку: «Такі речі не роздають направо й наліво».

— Я прийшов не по твоє благословення, я прийшов узнати, чи не потрібно тобі щось, і попрощатися.

— Гидко бачити тебе в російській формі.

— Двадцять сьома стрілецька,[106] — нагадав Дортліх.

— Ще гидотніше було тебе бачити в нацистській формі, це вбило твою матір.

— Нас було чимало. Не я один. Я зберіг собі життя. А ти отримав собі смерть у постелі, а не десь у канаві. У тебе є вугілля. Все це тобі забезпечую я. Поїзди на Сибір ідуть забиті. Люди сидять одне в одного на головах

і серуть у свої капелюхи. Втішайся своїми чистими простирадлами.

— Ґрутас був гіршим за тебе, і ти це знав. — Задишка перервала його фразу. — Чому ти пішов за ним? Ти мародерствував разом із бандитами й злочинцями, ви грабували будинки, ви роздягали мертвих.

Дортліх відповів, ніби не чув того, що казав йому батько.

— Коли я був малим і обпікся, ти сидів біля моєї постелі й вирізав дзиґу. Ти подарував її мені, а коли я вже міг утримати пруток, ти показав мені, як нею вертіти. Красива дзиґа, на ній там всякі звірі. Вона й зараз у мене є. Дякую тобі за дзиґу.

Він поклав шоколад біля ліжка на підлогу, щоб батько не міг його скинути туди сам.

— Вертайся до міліцейської управи, дістань моє досьє і зроби на нім позначку «Родичі невідомі», — промовив Дортліх-батько.

Дортліх дістав із кишені аркушик паперу.

— Якщо хочеш, щоб я відправив твоє тіло додому, коли ти помреш, підпиши оце, і нехай лежить. Бергід тобі допоможе і засвідчить твій підпис.

Машина їхала по гамірній вулиці Радвілайтес,[107] Дортліх сидів мовчки.

За кермом був сержант Свенка, він запропонував Дортліху сигарету і спитав:

— Важко його бачити?

— Я радий, що я не на його місці, — відповів Дортліх. — Ця курва, його домробітниця… краще б я пішов до нього, коли вона в церкві. Церква… вона ризикує свободою, ходячи до неї. Думає, ніби я про це не знаю. Батько не проживе й місяця. Я відправлю його тіло до його рідного міста в Швеції. У нас буде приблизно три кубометри вільного простору під трупом, гарний контейнер завдовжки три метри.

У лейтенанта Дортліха поки що не було власного кабінету, але він мав свій стіл у колегіальній кімнаті дільниці, де престижність місця вимірювалася його наближеністю до пічки. Зараз, навесні, піч стояла холодною, на неї було навалено папери. З тих документів, що лежали на столі в Дортліха, п’ятдесят відсотків були бюрократичним мотлохом і половину його можна було безбоязно викинути геть.

Між міліцейськими дільницями й МВС сусідніх Латвії та Польщі майже не існувало прямого зв’язку. Міліція в сателітних радянських країнах керувалася з центрального управління в Москві, нагадуючи колесо зі шпицями, але без обода.

Йому треба було проглянути деякі папери, зокрема спецтелеграму — список іноземців, котрі отримали візу на в’їзд до Литви. Дортліх порівнював його з довгим реєстром осіб, що перебувають у розшуку, і списком політично ненадійних. Восьмим у списку тих, хто отримав візу, був Ганнібал Лектер, котрий не так давно став членом молодіжного союзу при Французькій комуністичній партії.

Дортліх поїхав власним «вартбургом»[108] на центральну телефонну станцію, звідки він приблизно раз на місяць вирішував свої приватні справи. Почекав надворі, поки на зміну не з’явився Свенка. Тільки-но Свенка зайняв робоче місце біля головного пульту, тут і Дортліх опинився в телефонній кабіні, звідки по магістральній лінії, крізь тріщання й гудіння, міг поговорити з Францією. Він підключив до телефону вимірювач потужності сигналу й, боячись підслуховування, не відводив очей від його стрілки.

У темному підвалі ресторану у Фонтенбло задзвонив телефон. Він дзеленчав п’ять хвилин, аж ось нарешті підняли слухавку.

— Слухаю.

— Декому варто відповідати швидше, я тут сиджу, ризикую своєю сракою. Треба організувати, щоб наші друзі в Швеції готові були прийняти тіло… І ще, сюди їде хлопець Лектер. По студентській візі від союзу комуністичної молоді.

— Хто?

— Міркуй. Ми про це вже балакали, коли обідали з тобою останнім разом, — сказав Дортліх і глянув у список. — Мета його візиту: Каталогізація для народу книг у бібліотеці замку Лектер. Це, звісно, жарт — росіяни давно підтерлися всіма тими книжками. Треба щось робити там, у вас. Ти знаєш, кому про це сказати.

41

На північний захід від Вільнюса, неподалік річки Неріс, лежить у руїнах стара електростанція, перша в цьому краї. У кращі часи вона забезпечувала електрикою місто, кілька тартаків і механічний заводик над річкою. Вона працювала безперервно при всіх режимах, допоки сюди постачали польське вугілля,

1 ... 34 35 36 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сходження Ганнібала», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сходження Ганнібала"