Читати книгу - "Дім дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дихання Міларда затуманило шибку біля мене.
— Не хочеться бути нечемним, — сказав я, — але хто ви — всі ці люди?
— Ми дивні, — відповів Мілард, злегка здивувавшись. — А ти хіба ні?
— Не знаю. Навряд чи.
— Який сором!
— Ти навіщо його відпустив? — почувся позаду нас суворий голос. Обернувшись, я побачив на порозі Емму. — Добре, я сама. — Вона схопила мотузок, яким були зв’язані мої руки. — Ходімо. Директорка готова з тобою побачитися.
* * *
Ми знову перетнули будинок, і знов у прочинені двері та з-поза диванів на нас крадькома поглядали очиці, а потім увійшли до залитої сонцем вітальні, де у кріслі з високою спинкою, яке стояло на вишуканому персидському килимі, сиділа поважного вигляду дама в мереживних рукавичках. З голови до п’ят вона була вдягнена в чорне, волосся на її голові було заколоте бездоганно круглим вузлом, а високий застібнутий комірець туго стискав її горло — вона була так само витончено охайна, як і будинок. То була пані Сапсан.
Емма вивела мене на килим, прокашлялася, привертаючи увагу, і розмірений ритм в’язальних шпиць пані Сапсан враз урвався.
— Доброго дня, — сказала дама, підводячи погляд. — Ви, напевне, Джейкоб.
Емма ошелешено витріщилася на неї.
— Звідки ви знаєте його ім…
— Мене звуть директорка Сапсан, — сказала дама, порухом пальця перериваючи Емму. — Хоча, якщо волієте, і оскільки ви ще не перебуваєте під моєю опікою, можете називати мене просто пані Сапсан. Рада, що нарешті ми познайомилися.
Пані Сапсан подала мені руку в чорній рукавичці, а коли я не зміг взяти її, щоби поцілувати, вона помітила мотузку, якою були зв’язані мої руки.
— Панно Блюм! — скрикнула вона. — що це таке?! Хіба можна так обходитися з гостем? Негайно звільніть його!
— Але ж директорко! Він шпигун, брехун та ще бозна-хто! — І, кинувши у мій бік підозрілий погляд, Емма щось прошепотіла директорці на вухо.
— Та ну, панно Блюм, — сказала директорка, дзвінко розсміявшись. — Яка дурниця! Якби той хлопець був витвором, то ви давно варилися б у його каструлі для супу. Звісно, він не хто інший, як онук Абрахама Портмана. Ви лишень погляньте на нього!
Я відчув полегшення: може, мені взагалі не доведеться виправдовуватися і пускатися в тривалі пояснення. Бо ця жінка явно на мене чекала!
Емма була заперечила, але пані Сапсан змусила її замовкнути, кинувши на неї спопеляючий погляд, від якого і листя на отих підстрижених кущах зав’януло б.
— Що ж, гаразд, — зітхнула Емма, — але потім не кажіть, що я вас не попередила. — І, кілька разів смикнувши за мотузку, вона розв’язала вузол на моїх зап’ястках.
— Ви маєте вибачити панні Блюм, — сказала директорка, коли я стояв, потираючи занімілі кисті. — У неї проявляється схильність до театральних ефектів.
— Та я встиг помітити.
Емма невдоволено скривилася.
— Якщо він справді той, за кого себе видає, то чому ж він тоді не знати елементарних речей про контури, не знає навіть, у якому році він є? От візьміть і порозпитуйте його!
— Не «не знати», а «не знає», — поправила її пані Сапсан. — А кого я розпитуватиму, так це вас, міс, завтра вранці про правильне вживання граматичних конструкцій.
Емма аж застогнала спересердя.
— А тепер, якщо ви не заперечуєте, — сказала пані Сапсан, — мені хотілося б переговорити з паном Портманом сам на сам.
Дівчина знала, що сперечатися з директоркою — марна справа. Зітхнувши, вона рушила до дверей, але раптом зупинилася і зиркнула на мене через плече. На її обличчі я помітив вираз, якого не бачив раніше: вираз занепокоєння.
— І ви також, пане Нулінґс, — гукнула пані Сапсан. — Я вас теж відпускаю. Виховані люди не підслуховують чужих розмов!
— Та то я затримався, щоби спитати: може, вам чаю принести? — відповів Мілард виправдувальним тоном, і мені здалося, що він трохи підлизень.
— Я запропонувала б вам сісти, — кивнула пані Сапсан на пухке крісло позаду мене, — але, бачу, ви вкриті засохлим багном.
Тож я вмостився навколішках на підлозі, немов той пілігрим, що прийшов за порадою до провісниці, яка все знає.
— Ви на острові уже кілька днів, — почала пані Сапсан. — Чому ви байдикували стільки часу і не прийшли до нас із візитом відразу ж?
— Я не знав, що ви тут, — відповів я. — А звідки ви дізналися, що я тут, на острові?
— Я за вами слідкувала. І ви мене бачили, хоча, напевне, не здогадалися, що то я. Бо я набула альтернативної форми. — З цими словами пані Сапсан підняла руку і дістала з зачіски довге сіре перо. — Коли слідкуєш за людьми, то набагато зручніше набувати вигляду птаха.
Я ошелешено роззявив рота.
— Так то ви були у моєму номері цього ранку? У вигляді яструба.
— Сокола, — поправила мене директорка. — Чи то пак сапсана.
— Отже, це правда! — скрикнув я. — То ви та сама Пташка!
— Це прізвисько, яке я терплю, але не заохочую, — відказала вона. — А тепер повернімося до мого запитання, — вела далі пані Сапсан. — Що ж ви шукали в гнітючих розвалинах покинутого будинку?
— Вас, — відповів я, помітивши, як її очі трохи розширилися. — Я не знав, як знайти вас. І лише вчора дізнався, що всі ви … — Я на мить замовк, збагнувши, що мої слова прозвучать вкрай дивно. — Я не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім дивних дітей», після закриття браузера.