read-books.club » Фентезі » Талiсман 📚 - Українською

Читати книгу - "Талiсман"

113
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Талiсман" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 231
Перейти на сторінку:
знову закричав. Потекла гаряча вода. Димучі краплі билися об дошки та з шипінням витікали крізь них. «Ті жінки тримають у цьому руки, — подумав Джек. — Як же вони витримують?» А тоді капітан, який зараз практично тягнув малого на собі, проштовхнув Джека крізь іще одну штору з мішковини у передпокій, розташований за нею.

— Фу! — тихо промовив капітан. — Мені це не подобається, зовсім, тут дуже смердить.

Ліворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розуміти, що вони рухалися до зовнішніх стін павільйону, а ще він мордувався питанням, як одне й те саме місце може бути зсередини набагато більшим, ніж здається ззовні. Тоді капітан проштовхнув його крізь дверцята, й вони знову опинилися на денному світлі; пообіднє сяйво було таким яскравим після мінливого мороку павільйону, що Джеку довелося негайно заплющити очі від сильного болю.

Капітан не вагався. Бруд хляпав і пирскав під ногами. Пахло сіном, конями та лайном. Джек знову розплющив очі та помітив, що вони перетинають ділянку, яка може бути моріжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Він побачив коридор між двома завісами, по інший бік якого квоктали курчата. Худорлявий чоловік, убраний лише в брудний кілт і плетені сандалії, скидав сіно в прочинений хлів, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хліві стояв коник, не більший за шетлендського поні[66], і понуро позирав на них. Вони вже проминули хлів, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очі: у коня було дві голови.

— Гей, — мовив він. — Можна я знову зазирну в той хлів? Той…

— Нема часу.

— Але ж у коня було…

— Нема часу, кажу. — Він підвищив голос і заволав: — Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуєш, а не виконуєш роботу, — тобі перепаде вдвічі більше!

— Такого не буде! — крикнув Джек (по правді, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). — Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобі, що буду хорошим!

Просто перед ними, у стіні з дерев’яних брусів, із яких навіть не обдерли кору, забовваніла дерев’яна брама. Та стіна скидалася на частокіл зі старих вестернів (його мати знімалася в кількох таких). На брамі були важкі клямри, але замикальної балки, яку вони мали підтримувати, на місці не виявилося. Її — товсту, наче залізничний шлагбаум — притулили до купи дров, що лежала ліворуч. Брама прочинилася десь на шість дюймів. Якийсь розладнаний внутрішній компас підказував Джекові, що вони обійшли павільйон і вийшли з дальнього боку.

— Дякувати Богу, — сказав капітан звичним тоном. — Тепер…

— Капітане. — З-за спини покликав голос — низький, оманливо недбалий, але причепливий.

Капітан став як укопаний. Той голос покликав саме тої миті, коли переляканий Джеків компаньйон уже тягнувся до лівої частини воріт, щоб відчинити їх. Так, наче власник голосу спостерігав і очікував саме на цю мить.

— Можливо, ви були б настільки люб’язними, щоб представити мене своєму… ем… синові.

Капітан обернувся, обертаючи за собою й Джека. Посеред пасовиська стояв схожий на скелет придворний, який своєю присутністю руйнував гармонію пейзажу. Це був той, кого так боявся капітан, — Озмонд. Він глянув на них темно-сірими меланхолійними очима. І Джек побачив щось буремне в глибині тих очей. Раптом його страх загострився, відростив жало та пронизав його. «Він божевільний, — раптом сяйнув у мозку інтуїтивний здогад. — Зовсім з глузду з’їхав».

Озмонд підступив до них двома обережними кроками. У лівій руці він тримав укрите сирицею руків’я батога з телячої шкіри. Пужално потроху звужувалося до темної гнучкої волосіні, що тричі обвилася навколо його плеча, а руків’я було товстим, наче лісовий гримучник[67]. Кінчик руків’я породжував з дюжину менших пагонів: кожен з переплетеної сириці, кожен увінчаний кострубатим, але блискучим металевим шипом.

Озмонд смикнув руків’я батога, і паростки сповзли з його плеча із сухим шипінням. Він поворушив пужалном — і шкіряні пагони з металевими наконечниками повільно зашурхотіли у змішаній із соломою багнюці.

— Твій син? — повторив Озмонд і ще на крок наблизився.

І раптом Джек збагнув, чому цей чоловік здавався йому знайомим. Того дня, коли хлопчика мало не викрали, чи ж не він був типом у білому костюмі?

Джек подумав, що, напевно, то був він.

3

Капітан стиснув руку в кулак, підніс її до лоба й нахилився вперед. На мить завагавшись, Джек зробив те саме.

— Мій син Льюїс, — сухо промовив капітан. Скосивши очі вліво, Джек побачив, що той досі стояв схилившись. Тож він також стояв схилившись, і серце його калатало.

— Дякую, капітане. Дякую, Льюїсе. Най буде з вами благословення королеви.

Коли Озмонд доторкнувся до Джека руків’ям батога, той ледь не закричав. Так і стояв, знову випроставшись, і намагався потамувати крик.

Зараз Озмонд був лише за два кроки від Джека й дивився на нього своїм скаженим меланхолійним поглядом. Він був убраний у шкіряну куртку із чимось схожим на діамантові запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав руків’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука — ліва). Довге волосся він зав’язував на потилиці широкою стрічкою, певно, з білого атласу. Він пахтів двома ароматами. Верхня нота — це те, що його матір називала «парфумами всіх чоловіків», тобто лосьйон після гоління, одеколон тощо. Від Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джекові про старі чорно-білі британські фільми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлі[68]. Судді й адвокати в таких фільмах завжди носили перуки, і Джек подумав, що скриньки, у яких ці перуки зберігалися, мали б пахнути так, як Озмонд, — сухо й запилюжено-солодко, як найстаріший у світі пончик, присипаний цукровою пудрою. А під ним ховався живіший, але ще бридкіший запах: здавалося, Озмонд випромінював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловіка, який мився дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь виконував цю дію.

Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.

Живіт Джека забуркотів і стиснувся.

— Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, — сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, — думав хлопчик. — Я Льюїс. Тільки б не забути…»

— Волів би і я не знати про це, — відповів капітан, зиркаючи на Джека

1 ... 34 35 36 ... 231
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Талiсман», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Талiсман"