Читати книгу - "Голова Мінотавра"

— Ну, не знаю, не знаю, — Каспшак насолоджувався компліментами. — Власне кажучи, мені цікаво, чи хтось із поліцейських ходить до театру. Крім вас, пане комісаре, я не знаю нікого в цьому середовищі виконавчої влади, а вас у театрі ніколи не бачив…

— Атож, великий талант, — Попельський схопив викладача за лікоть і захоплено схилив голову, — котрий напевно оцінять представники вищої влади, з якими в мене дуже гарні зв’язки…

Каспшак глянув на поліцейського дуже уважно і якусь хвилину мовчав. Він гарячково роздумував. Імовірна підтримка Попельського аж ніяк не могла зрівнятися із майже безсумнівним успіхом «Медеї». Окрім того, цей тип міг би висувати нові вимоги, наприклад, щоб Каспшак склав протекцію його дурненькій, хоча й дуже гарній дочці в інших викладачів, або щоб допоміг їй через рік на випускних. О, ні! Він, Єжи Каспшак, не укладатиме угод з поліцейськими, на чиїх руках, напевне, сліди крові не однієї жертви! Ні, і ще раз ні!

— Вона зіграє в цій виставі, пане комісаре, — сказав Каспшак із притиском. — Без неї прем’єра приречена на поразку. А така людина, як я, не може собі цього дозволити.

— Зіграє, — Попельський перестав усміхатися, — якщо я їй це дозволю. Хто вирішує, як виховувати мою дитину? Я чи школа? Батько чи вчитель?

— Пане комісаре, не переймайтеся так, — Каспшак змінив тон, але готувався завдати рішучого удару. — Дозвольте їй брати участь у цій виставі! Ви навіть не уявляєте, яка вона буде вам вдячна! Рита повністю належатиме вам! Вона стільки мені розповідала про вас, про свою померлу маму, якої вона не знала…

Каспшак замовк, побачивши, як ворухнулися жовна Попельського під напнутою шкірою. Комісар нахилився до вчителя й прошепотів йому на вухо:

— Зараз ви намагалися збезчестити мене, але Риту вам не вдасться!

Попельський пішов. У піднятій правій руці він тримав котелка, і поодинокі сніжинки танули на його голомозій голові.

Львів, п'ятниця 29 січня 1937 року,

четверта година пополудні

Ебергард Мокк аж очі протирав від подиву. Такого він іще в житті не бачив. Якби не сніг і мороз, був би впевнений, що опинився на якомусь турецькому чи арабському базарі. Бородаті жиди, від яких тхнуло часником, зачиняли свої ятки й пхали йому під носа різні речі. Те, що він відганяв їх за допомогою німецької лайки спричинилося до того, що крамарі перейшли на чудернацький німецький діалект і заходилися ще завзятіше розхвалювати свої товари. Перед Мокковими очима відкрилася справжня панорама блошиного ринку: запальнички, металеві складані сантиметри, запонки, календарі, гострильні камені для бритв, гумові підтяжки, годинники, знаряддя для пов’язування краваток і прищикування холош, підв’язки, духмяне мило й вішаки для одягу. Мокк відчув цілковиту безпорадність перед гендлярами. Вирішив не реагувати, дозволяв обступити себе й торкатися. Він сподівався, що врешті їм набридне це знущання.

Торговцям набридло швидше, аніж він гадав. За мить біля нього не було жодного крамаря. Мокк зачудовано роздивлявся брудні будинки із жидівськими написами, собак, що вибігали з під’їздів, верескливих дітей у круглих шапочках, з довгими пейсами, що звисали біля вух. І тут біля нього зупинилися двоє музик, один грав на акордеоні, а другий на мандоліні. Незважаючи на холоднечу, вони були в самих піджаках, а на шиях замість краваток мали барвисті шарфи.

Із вузьких вуличок виповзав туман, западали сутінки, а музиканти підступали чимраз ближче. Від них тхнуло горілкою, їхні погляди були зухвалі. Жвава мелодія в поєднанні з мороком, туманом і недобрими намірами цих людей справляла моторошне враження. І враз Мокк пригадав. Вальс на порожній, заіржавілій каруселі в Бреслау. А під каруселлю — замордована дитина. Йому стало ніяково й він пошукав поглядом Зарембу. І тоді помітив Попельського, котрий зникав у провулку. Комісар був простоволосий, а свого котелка ніс у руці.

Мокк відіпхнув спантеличених музикантів і кинувся за незнайомцем, з яким щойно розмовляв Попельський. Позаду він чув швидкі кроки роздратованих п’яних чоловіків, які відразу заглушило хурчання двигуна. Мокк озирнувся. Те саме зробив і Каспшак. І тоді побачив за кілька кроків від себе чоловіка середнього зросту, кремезного, немов витесаного із брили. А за ним двох роз’юшених музикантів. Віддалік у сніговій заметілі біг іще хтось. Усі ці люди прямували до нього, а вздовж тротуару повільно їхало чорне авто. Це занепокоїло вчителя, і він квапливо звернув на Божничу вулицю, збираючись швидко її перебігти.

Проте не встиг. Авто зупинилося й перекрило йому шлях. Тоді цей кремезний наблизився до нього й зробив різкий рух ногою. Каспшак відчув пронизливий біль у гомілці. Його страшенно розлютило, що в центрі Львова хтось насмілився напасти на нього. Не торкаючись болючої ноги, він кинувся на нападника. Той підніс другу ногу й завдав удару в коліно. Каспшак застогнав і змахнув кулаком. Нападник ухилився від удару, а кулак учителя поцілив у дах автомобіля. Тоді відчинилися дверцята з боку пасажира. Каспшак нахилив голову й інстинктивно зазирнув углиб машини. У цю мить він отримав у потилицю удар, який майже жбурнув його досередини. А тоді вже впритул він дістав ув обличчя, від водія. Рот Каспшака наповнився кров’ю. Коли його затягли до машини за вилоги пальта й краватку, шви затісного піджака затріщали. І враз він відчув біль у всьому тілі: боліли гомілка, коліно, рука, потилиця й ніс.

— Рятуйте! — крикнув Каспшак. — Ґвалт! Убивають!

І раптом почув голос Попельського:

— Поліція! Розійдіться! Хіба не бачите, що ми спіймали злодія?

Учитель насилу підвів голову й крізь задню шибку автомобіля побачив, як один з музикантів плюнув Попельському під ноги. Тоді водій, котрий затягнув Каспшака досередини, накинув йому на голову якийсь коц, що смердів мазутом. Хтось ухопив його попід пахви, витяг з машини, відчинив задні двері й пхнув учителя на сидіння, а тоді сам важко гепнувся поруч. Останнє, що почув Каспшак, було слово «лисий», вимовлене з подвійним чи навіть потрійним «с». Йому здалося, що це сказав хтось із музикантів.

Львів, п’ятниця 29 січня 1937 року,

п’ята година пополудні

«Шевроле» проминуло ріг Клепарівської та Янівської й зупинилося. Клепарівську освітлювало лише тьмяне світло з помешкань і жовтий відблиск від одного-єдиного ліхтаря, що погойдувався на вітрі над нерівною бруківкою. Попельський, що сидів поруч із Зарембою, занепокоєно глянув на вікна шинку. Піднесені голоси і якісь співи підтвердили його побоювання: усередині була купа п’яних, галасливих клієнтів, котрі, побачивши поліцейських, неабияк оскаженіють.

— Білюсь, — звернувся він до Заремби. — Ми з паном Мокком забираємо цього громадянина, а ти, братику, їдь чимшвидше