Читати книгу - "Дівчина у павутинні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Балдер поклав мобільника на столик поруч з ноутбуком і спробував себе привітати. Тепер чоловіка схоплено, і його дослідження не потраплять у чужі руки. Однак радісніше Франсові не стало, і спочатку він не розумів чому. Нарешті до нього дійшло: чоловік, який біг уздовж дерев, був точно не п’яний.
Минула приблизно хвилина, перш ніж Петер Блум зрозумів, що схопили вони не горезвісного злочинця, а актора Лассе Вестмана, що й справді досить часто грав бандитів і кілерів на екрані, але навряд чи був у розшуку. Це відкриття не додало Петерові спокою. І не тільки через розуміння, що не слід було йти від дерев, а й тому, що цей інцидент може призвести до скандалу та гучних газетних заголовків.
Він знав, що Вестманові вчинки занадто часто потрапляють у вечірню пресу, і на вигляд актор був не надто щасливий. Він стогнав і лаявся, силкуючись зіп’ятися на ноги, а Петер намагався з’ясувати, що той робив тут серед ночі.
— Ти тут живеш? — запитав він.
— З якого дива я мушу перед тобою виправдуватись? Ані чорта я тобі не скажу! — просичав Вестман.
Тоді Петер повернувся до Дана, щоб спробувати зрозуміти, з чого почалася ця вся драма. Але той уже стояв осторонь, розмовляючи телефоном, очевидно, з Балдером. Йому, певно, хотілося продемонструвати старанність і повідомити про затримання підозрюваного, якщо це справді був підозрюваний.
— Ти нишпорив по обійстю професора Балдера? — спитав знову Петер.
— Ти, що, не почув? Я вам ані чорта не скажу. Якого біса? Я тут мирно прогулююся, і раптом з’являється цей маніяк, розмахує пістолетом. Це обурливо! Ви знаєте, хто я?
— Мені це відомо, і, якщо ми перестаралися, прошу вибачення. Нам неодмінно ще випаде нагода про це поговорити. Але тепер у нас надзвичайно напружена ситуація, і я вимагаю, щоб ти негайно розповів, що за справа в тебе до професора Балдера. О ні, навіть не намагайся втекти!
Лассе Вестманові вдалось нарешті встати, і він явно не намагався нікуди тікати. Чоловік насилу тримався на ногах. Потім він досить драматично відкашлявся й різко сплюнув, проте плювок полетів не дуже далеко й, наче бумеранг, повернувся назад, прилипши до Вестманової щоки.
— Знаєш, що я тобі скажу? — промовив він, витираючи обличчя.
— Ні.
— Поганець у цій історії не я.
Петер знервовано глянув у бік води та алеї й знову замислився над тим, що ж він там бачив. Але поліціант не зрушив з місця, спаралізований абсурдністю ситуації.
— А хто ж? — запитав він.
— Балдер.
— Чому?
— Він забрав сина моєї подруги.
— Чому він зробив це?
— Це ти, бляха, питай не в мене, а в комп’ютерного генія! Цей виродок не має ніякого права тримати хлопця в себе, — сказав Вестман і понишпорив у внутрішній кишені піджака.
— Хлопця в будинку немає, якщо ти це маєш на увазі, — відповів Петер.
— Та стопудово є!
— Справді?
— Справді!
— Отже, ти надумав прийти сюди посеред ночі, п’яний як квач, щоб забрати дитину, — вів далі Петер, збираючись додати ще один нищівний коментар, але його урвав якийсь звук — слабке подзенькування, що долинало від води.
— Що це було? — спитав він.
— Ти про що? — озвався Дан, який уже знову стояв поруч і ніби нічого не чув.
Звук і справді був не дуже гучний. Принаймні так видавалося звідси.
Однак по тілу Петера пробігли мурашки, і це нагадало йому, що він відчув біля дерев та сміттєвих контейнерів. Петер уже хотів зійти вниз, щоб оглянути територію, але знову завагався. Можливо, він був наляканий чи просто нерішучий і некомпетентний — хтозна. Та коли він занепокоєно озирнувся, то почув, що наближається ще одна машина.
Повз них проїхало таксі й зупинилося біля Балдерових воріт. Це дало йому привід залишитися на дорозі. Поки шофер і пасажир таксі розбиралися з оплатою, Блум ще раз тривожно глянув у бік води і йому здалося, ніби він знову почув якийсь аж ніяк не заспокійливий звук.
Проте він не був упевнений. Аж тут відчинилися дверцята машини — і вийшов чоловік. Після хвилинного замішання Петер його впізнав. Це був журналіст Мікаел Блумквіст. І надав чорт усім цим знаменитостям зібратися саме тут, та ще й посеред ночі!
Розділ 10
21 листопада, світанок
Балдер стояв у спальні біля свого комп’ютера й мобільного телефона, дивлячись на Авґуста, який неспокійно схлипував у ліжку. Франсові було цікаво, що сниться хлопчикові. Може, якраз той незбагненний для нього світ? Балдер справді волів це знати. Він відчував, що йому хочеться почати жити, не закопуючись більше в квантових алгоритмах та вихідних кодах і не зсуваючись із глузду.
Йому бажалося знайти щастя й не мучитись через цей повсякчасний тягар у тілі, а навпаки, поринути в щось дике й прекрасне — може, навіть у любовний роман. Кілька секунд він напружено думав про жінок, що йому подобалися: про Ґабрієллу, Фарах та всіх інших.
Подумав він і про жінку, чиє прізвище, судячи з усього, було Саландер. Свого часу вона просто зачарувала його, і коли Балдер знову став згадувати про неї, йому здалося, ніби він побачив у ній щось добре знайоме й дивне. Раптом Франс зрозумів: вона чимось була подібна до Авґуста. Нісенітниця, звісно. Авґуст — маленький хлопчик-аутист. Лісбет теж не така доросла, і, певно, в ній таки е щось хлоп’яче, але в іншому вона його цілковита протилежність. Носить вона чорне, схожа трохи на панка й геть безкомпромісна. Проте Франсові спало на думку, що її очі випромінюють той самий дивний блиск, що був в Авґуста, коли він дивився на світлофор на Горнсґатані.
Балдер зіткнувся з Лісбет під час лекції в Королівському технологічному інституті, де він розповідав про технологічну сингулярність — гіпотетичний стан, коли комп’ютери стануть розумнішими за людину. Ледве він почав пояснювати поняття сингулярності з погляду математики й фізики, як відчинилися двері й до лекційної зали зайшла худа дівчина в чорному. «Це ганьба, — подумав він найперше, — що наркоманам більше нема куди піти». А тоді замислився, чи справді ця дівчина наркоманка. Вона не була така зледащіла, як усі наркомани, та, з другого боку, мала стомлений і невдоволений вигляд. Здавалося, вона зовсім не слухала його лекції. Дівчина просто сиділа, схилившись над столом. Зрештою посеред обговорення точки сингулярності в комплексному математичному аналізі, де межі стають нескінченними, він напрямки запитав її, що вона про це все думає. То було злостиво, по-снобістському. Навіщо втовкмачувати їй власні фанатичні знання?
І що ж сталося?
Дівчина підняла голову й сказала, що йому, замість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчина у павутинні», після закриття браузера.