Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

На похороні Цепова були присутні високі чини з ФСБ і МВС, а також його давній бізнес-партнер Володимир Барсуков-Кумарін — за припущенням, голова Тамбовського кримінального угруповання. На цвинтарі зібралися лише близькі друзі та родичі, й серед них Барсуков-Кумарін. Міліцейський загін вшанував пам’ять Цепова салютом.

Місцеві прокурори порушили у зв’язку зі смертю Цепова кримінальну справу, але її швидко закрили через «відсутність підозрюваних». Насправді ж було чимало людей, які могли бажати Цепову смерті. «Самовпевненість Цепова та кількість інформації, якою він володів, набули небезпечних масштабів, — писав Ваксберг, який теж досліджував цю справу. — Усі розуміли також, що його вбивці були присутні на церемонії поховання своєї жертви»[222].

5. СИСТЕМА ПІД ЗАГРОЗОЮ

Система, створена за Путіна, була жорсткою, проте не надто диктаторською. Щоправда, вона вимагала участі в корупції або толерантного ставлення до неї, але більшість росіян вважали це неістотним компромісом порівняно зі значним покращенням свого матеріального становища.

Дмитро Медведєв, давній протеже Путіна, в 2008 році був обраний президентом. У такий спосіб Путін нібито дотримався вимог Конституції, яка обмежувала перебування президента на посаді двома термінами поспіль. Медведєв негайно призначив Путіна своїм прем’єр-міністром, і влада в Росії фактично залишилася в тих самих руках. Прихильники Путіна посіли в органах державного врядування 95% посад, тож Путін і надалі залишався реальним джерелом влади. Як зауважив Михайло Делягін, директор Інституту глобалізації, Медведєв «не здатний керувати нічим, навіть власним секретаріатом. Путін обрав найнадійніший спосіб залишитися при владі — цілковиту некомпетентність свого наступника»[223].

Протягом якогось часу Путін і Медведєв удавали конкуренцію між собою. Путін обстоював «стабільний, спокійний розвиток». Медведєв — немовби у відповідь — говорив: «Неправильно орієнтуватися лише на спокій і помірне зростання. Під цим... може приховуватися звичайна стагнація»[224]. Він називав сировинні багатства Росії «наркотиком» і засуджував корупцію та «правовий нігілізм» у країні[225], але для подолання цих проблем не робив жодних кроків. Його заяви мали звучати як президентські, але єдиним їхнім наслідком було подання оманливого сигналу лібералам, які сподівалися на позитивні зміни.

За чотири роки свого президентства Медведєв змінив тільки одне в путінській системі: йому вдалося збільшити президентський термін із чотирьох років до шести. Однак стабільність не могла тривати вічно. Що довше цей режим залишався при владі, то корумпованішим він ставав і то більше нехтував межами дозволеного, й це дедалі більше відчужувало від нього населення. Так само не міг бути вічним російський економічний бум. У 2008 році внаслідок світової економічної кризи різко знизився темп розвитку економіки. Наступного року його було відновлено, але до попереднього рівня він не повернувся. Директор Левада-центру Лев Гудков писав у вересні 2011 року в «Новой газете»: «Це бідне та втомлене від струсів суспільство було готове заплющити очі на адміністративне свавілля та війну в Чечні, корупцію та зростання соціальної нерівності, не кажучи вже про імітаційну демократію та фокуси з виборами. Переважна маса людей, включно з найбіднішими, повірила, що зростання добробуту — це надовго»[226].

Економічна криза підірвала цю довіру. Раптом виникли сумніви щодо майбутнього та здатності влади керувати. Але процес, який призвів до політичного пробудження населення, почався не з оцінки економічної ситуації, а з усвідомлення росіянами того факту, що Путін збирається залишатися у владі довічно.

2011 року Путін почав подавати недвозначні сигнали щодо свого наміру повернутися на президентську посаду. Він знову став об’єктом підлесливої уваги державного телебачення: то роз’їжджав на мотоциклі «Харлей-Девідсон», то сидів за роялем, наспівуючи хіт 50-х років «Blueberry Hill». Перший заступник глави президентської адміністрації Владислав Сурков зізнався в одному інтерв’ю в липні 2011 року, що вірить у те, що Путіна послав Росії Бог[227]. У ЗМІ повідомлялося про жіночу секту, яка вважала Путіна реінкарнацією апостола Павла[228].

24 вересня 2011 року на з’їзді партії «Єдина Росія» Медведєв офіційно оголосив, що не балотуватиметься на посаду президента вдруге, й закликав партію підтримати кандидатуру Путіна. Речник Російської православної церкви, протоієрей Всеволод Чаплін, назвав рішення Медведєва вийти з гри прикладом «доброти й моральності в політиці», якому може «позаздрити... більшість країн у світі», включно з «тими, що намагаються нас вчити»[229].

Однак усвідомлення того, що Путін повертається до влади, деморалізувало міський середній клас Росії, який складав приблизно 40% мешканців Москви та 20–30% мешканців інших великих міст[230]. Багато хто почав рахувати, скільки їм буде років, коли Путін залишить свою посаду після двох термінів, у 2024 році. Для більшості майбутнє за Путіна означало насамперед професійну безплідність і національну стагнацію.

4 грудня відбулися вибори до Держдуми, і «Єдина Росія» здобула більшість голосів на тлі явних ознак фальсифікації виборів. Фотографії, що засвідчували масове вкидання бюлетенів до урн і «каруселі», надходили до штабів спостерігачів з усієї країни. Офіційний результат — 49,3% голосів за «Єдину Росію», що забезпечувало їй 238 із 450 місць у Думі. Але, на думку аналітиків, ця партія не могла здобути більше 35%[231]. Найлегше було примусити проголосувати за неї виборців на закритих дільницях — у військових частинах, психіатричних лікарнях і в’язницях, наприклад, в одній московській психіатричній лікарні підтримка пропутінської партії складала 99,5%[232]. Держслужбовців теж примушували голосувати за «Єдину Росію», причому виборці могли голосувати кілька разів завдяки спискам, повним «мертвих душ»[233].

Результати підрахунку голосів надсилалися з виборчих дільниць до Центральної виборчої комісії, де кількість голосів, поданих за «Єдину Росію», подекуди завищувалася в два-три рази. В Москві, за даними одного екзит-полу (пізніше скасованого через «неточність»), «Єдина Росія» отримала 27% голосів виборців[234]. Коли ж ЦВК оголосила результати, то по Москві для «Єдиної Росії» вони підскочили до 46,5%, а по всій країні на сусідніх дільницях було зафіксовано абсолютно незіставні результати: на одних підтримка провладної партії становила 30%, на інших — 80%[235]. Аналіз показав, що таке голосування за «Єдину Росію» було пов’язано з явкою на вибори, тобто відбувалося масове вкидання бюлетенів на користь цієї партії. Крім того, результати «Єдиної Росії» наближалися до круглих цифр — 50, 60, 70%, — що свідчило про те, що місцеві чиновники намагалися досягти наперед визначених показників. Такі самі сплески мали місце на виборах до Думи 2007 року[236].

Шахрайство на виборах 4