Читати книгу - "Ляля"

Та ж таки служниця, уже не знаю, чи в акті помсти, та, мабуть, усе-таки від щирого серця, поскладала колись за його відсутності всю бібліотеку за кольорами й розміром: книжки у фіолетових палітурках від великих до малих, у синіх від великих до малих, у зелених і так далі. Він чи не місяць провів, упорядковуючи цей бардак.

* * *

— Зрештою, я була вже дуже офіційною нареченою. Юлек регулярно приводив мене до «Зодіаку», однієї з улюблених кав’ярень літературного середовища, де я колись дочекалася хвилини слави, а він разом зі мною, коли увійшов Гомбрович і від порогу вигукнув на всеньку залу, показуючи на мене своїм простягнутим пальцем на кінці своєї простягнутої долоні, націляючись на мене долонею і отим пальцем: «Хто, ах, хто ж ця прегарна пансіонерка?» Юлек десь із тиждень ходив гордий як не знаю хто... А іншого разу сидимо, а тут Павелек Гертц. Павелек Гертц був уродливий, як молодий Рамзес, стрункий, з великими чорними очима й чорнющим волоссям, а до того шкіру мав бліду, мов слонова кістка... неабищо. Ходив, погойдуючи стегнами й линув повз стільці по всьому «Зодіаку». Ну, і ми там сидимо, а він іде до телефону й говорить у слухавку так голосно, щоб його чули всі, буквально всі: «Ярославе» — хто ж зумів би безпомильно підробити оте бабунине «л» у слові «Ярославе»; хто може його передати на письмі! — «Приходь нині ввечері. У мене така гарна нова піжама, мусиш мене в ній побачити. Неодмінно». А наступного дня в «Літературних новинах» у розділі світської хроніки такі три рядки з якогось віршика:

А мамуся крізь два шкелка

Позирнула на Павелка,

І сказала: «Фе!»

І ніхто не знав, про що мова, окрім жменьки завсідників «Зодіаку» та їхніх знайомих.

— А араукарія?

— Так, авжеж, коли я кажу, куди мене Юлек водив, то треба розповісти й про це. Як дуже офіційну наречену — хоч батько й далі не погоджувався на цей шлюб, бо хотів, щоб я спершу закінчила університет — представляв мене своїм родичам, у тому числі графам Красінським. І там, перш ніж я встигла щось сказати, на самому порозі штовхнула високий геридон, до речі, який ідіот його поставив, ну, скажи, геридон на порозі? А на геридоні стояла...

— Араукарія, — я не втримався, щоб не вимовити це слово; на смак воно нагадує такі слова, як: марабу, Камасутра, енкаустика чи Тарквінія.

— Авжеж, араукарія. І, звісно, я зробила страшенний ляп, бо скинула араукарію з геридона. А до того ще й зробила гірший ляп, бо кинулася рибкою й підхопила її на льоту, замість того, щоб дозволити їй гепнутися на підлогу, поламатися дощенту й усе забруднити землею. Потому мене відрекомендували тіткам, які, усміхаючись і провадячи ненав’язливі розмови, дивилися на мене, мов на марсіянку... а ще згодом був обід, а на десерт неймовірний крем-брюле, який смакував мені так, що я дозволила собі попрохати добавки. Подумки вирішила, що араукарія однаково зробила своє, коли йдеться про крах мого реноме у світі, тож принаймні з’їм ще одну порцію. Ну, і після повторення виявилося, що мені трішечки, справді трішечки паморочиться голова, бо ж він виявився дуже міцним. Юлек увічливо попрохав мене більше не вимагати нової порції, і вечір якось добіг до кінця, немов його підганяло довгими жердинами все товариство.

Розділ X

До столичного університету я їхав, отримавши від бабуні солідне спорядження у вигляді опасистих хронік і оповідей про те, як насправді виглядає навчання у Варшаві. Додам, що то була доповідь, поділена на частини (машинопис починається тут, а закінчиться через кільканадцять сторінок), виголошувана протягом багатьох пообідь та вечорів наприкінці літа, коли ми зрізали на дачі квіти для букетів або поверталися додому пізно, покусані комарами й обтяжені кілограмами паперівок-падалок, вдосталь наївшись доспілих за день малини й суниць, що їх ми вишукували під темно-зеленим листям.

— Першу квартиру знайшла моя подруга, Бася. Бася була дуже вродливою дівчиною, із чорним волоссям, чорним таким, що аж вилискувало синявою, аж райдуга по ньому переливалася... та ніде правди діти, як донька запеклих ендеків[5], вона мала певні політичні погляди й відповідних наречених з ОНР[6]. І саме вона знайшла десь таку пані, яка, може, і була расово чистою, зате тілесно брудною, нараховувала нам додаткову платню за кожнісіньку хвилину теплого душу, без кінця влаштовувала скандали через зуживання електрики, коли ми вечорами вчилися, і так далі, і так далі. І тоді на допомогу прийшла Рибалочка, тобто тітка Юлека, яка дружила з паном Люксембургом. Пан Люксембург, суддя Верховного суду, жив із дружиною й слугами у великому помешканні на вулиці Чацького, неподалік Університету і, здається, не був проти узяти двох приємних і гарних студенток на квартиру.

Прийняв нас у вітальні. Елегантний, уродливий, бездоганно вихований, цей пан Люксембург мав схильність до жартів і щедру вдачу. Сказав, що як знайомі його знайомих, ми можемо почуватися в нього як гості, тож краще не згадувати про платню за квартиру. У нього буде лише кілька скромних вимог: від такої й до такої години нам не вільно заходити до вітальні, бо він любить собі походити голяка. І ще кілька заборон такого ж штибу; здається, йому справляло втіху вдавати із себе Синю Бороду. Звичайно, через тиждень стало зрозумілим, що вся ця розмова була жартом, проте на Басю це справило незабутнє враження.

Як державний службовець найвищого рангу, пан Люксембург отримував дуже високу платню, а крім того ще й підробляв собі писанням спільно з однією дамою детективних романів, які частинами публікувалися щодня в газетах. Проте майже всі гроші витрачав на перегонах, отож дім не був надто заможним, а бідолашна пані Люксембург докладала неймовірних зусиль, щоб утримати його на гідному рівні. Тому за квартиру ми однаково платили, але дружині, та ще й потайки від чоловіка, для якого ми продовжували залишатися гостями.

Крім Люксембургів і нас були ще служниці — молода покоївка, досить невміла й не дуже розумна, але добра, і Антоніна, стара служниця, яка виконувала