Читати книгу - "Ляля"

дві краплі води Юлек, ті самі риси, той самий вираз обличчя; ми були вражені схожістю. І бач, як дивно все склалося, що він відмалку захоплювався усім французьким, умент вивчив мову й перекладав вірші ще в гімназії... щоправда, у математиці був дуб дубом, і на випускному вчителеві довелося підказувати йому формулу обчислення площі круга, але коли він складав випускні, то вже мав чимало публікацій у різних журналах, тож його якось там проштовхнули... Ця схожість із Фраже й франкофілія, ну, неймовірно...

— А пан Рогозинський?

— Що?

— Пан Рогозинський. Була мамуня, а тато до пари був?

— Ні. Я ніколи його не знала, ба, не знав його навіть Юлек, причому із тієї простої причини, що народився вже по смерті свого батька. Його тато страждав на важку форму туберкульозу нирки, і треба було її видалити. На жаль, хірург виявився чи то старим, чи неуважливим, так чи сяк, він вирізав здорову нирку, а хвору залишив, і пан Рогозинський сконав у розквіті віку після кількох тижнів агонії, не дочекавшись сина. А мамуня, втративши чоловіка, справжнє втілення усіх чеснот, вирішила ніколи більше не виходити заміж, аби вшанувати пам’ять по небіжчикові. Що не заважало їй час від часу мати якихось залицяльників — вочевидь пам’ять по чоловікові від цього не страждала, а мамуня була жінкою молодою й надзвичайно привабливою.

Ну, і тут буде розповідь про Карчівку. Зараз буде, бо бабуня нервово поправляє коц на ліжку або флокси у вазі.

— Якось вона саме приймала когось із коханців, а Юлек, якому тоді було років, може, десять, а може, дванадцять, зайшов до її спальні й побачив матір, як писав Вех[2], з інфлагрантом[3]. У тоці, він вибіг з дому у самій нічній сорочці, босоніж, посеред ночі, і побіг на Карчівку, такий пагорб за містом. Знайшли його лише вранці, змерзлого, мокрого від роси. І через це у нього були різні проблеми, він навіть ходив до психоаналітички. І коли сказав їй, що в нього є наречена, вона йому відповіла: «Наречена? Дуже добре, приведіть її сюди, побачимо, чи вона вам підходить». І привів. Я сиділа напроти неї, напружена, але потім якось розговорилися...

— Зрештою, недарма Ґутек малював тебе із «Вступом до психоаналізу» під пахвою...

— Недарма. Нарешті через годину психоаналітичка сказала: «Краще й бути не могло. Рідко трапляється така внутрішньо впорядкована особистість».

* * *

На літературних здібностях, прекрасних вустах і небувалому розумі Юлекові чесноти не закінчилися. Наприклад, він говорив уві сні. До того ж, віршами, до того ж, по одному віршику за ніч, до того ж, в алфавітному порядку. Хроніки засвідчують твори на літери Ґ та Д:

Ґудзики мають таку вже біду,

Що розстібаються нам на ходу,

А штани того не люблять,

Як на вулиці їх гублять.

Диня фрукт собі ніврочку,

Диня — капустяна дочка.

— Я йому не вірила, що то він уві сні, — каже бабуня, розсівшись зручно у фотелі зі склянкою чаю; звісно, чай, як і личить напівросіянці, бабуня п’є саме зі склянки, незрідка з вишневим або малиновим варенням на маленькому блюдечку, — та одного разу почала йому говорити: «Юлеку, повернись на лівий бік. Ну, поверни-и-ись. Добре. Знову. І знову...», аж, зрештою, він упав з ліжка й прокинувся. Трохи побився, — додає бабуня, лукаво посміхаючись, — тож, певне, не прикидався. Хоч з іншого боку, заради сміху був готовим і на більші жертви. А знаєш цю історію про святих? Знаєш. Ну, певне, що знаєш. Прийшла до батьків у гості така пані, страшна святенниця, і її залишили сам на сам з Юлеком, хай там як, але моїм офіційним нареченим. І він їй каже: «А знаєте, я нещодавно був у Римі». Пані охає, шаріється: «Ах, як чудово, що ви там бачили? Бачили папу, могили мучеників, Аппієву дорогу?» — «О, так, — відповідає Юлек, — ну, і їхні чудові пам’ятки, знаєте, костели, музеї...» — «Ну, так, ви ж людина мистецтва...» — «Ах, мистецтво мистецтвом, але глибокі релігійні переживання — це зовсім інша річ...» Пані червоніє від утіхи. «Хоча, знаєте, мушу сказати, що саме тут я вловив таку собі недоречність. Так, так, цілком можливо. Уявіть собі, що Ватикан не має грошей. Святійший отець банкрутує. Відповідний рівень літургії, папський двір, благодійна діяльність, усе це поглинає велетенські суми. Через те хтось із кардиналів запропонував ідею, яку після певних вагань запровадили в життя. Так-от, зірки кіно можуть собі тепер купити місця у вівтарях для реклами». Пані пополотніла. «Звичайно, що популярніший святий, то вищі ціни. Апостолів розпродали відразу. Валентіно тепер в образі Іоанна Богослова, Ґрета Гарбо — святої Терези, наша Пола Негрі взяла собі Марію-Магдалину, Ліліан Ґіш — святу Катерину, а Кларк Гейбл — святого Себастьяна. І, знаєте, коли отак ходити римськими храмами, і що не вівтар — то якась зірка чи зірочка, то воно все-таки заважає молитві. Навіть коли знати, що прохаємо про щось святого Тадея-Юду, а не Еррола Флінна». Усе це він виголосив із незворушним обличчям Бастера Кітона, чи то пак святого Ієроніма, втупившись безжально в очі пані, чиє серце шалено калатало, горло стискали безгучні спазми, а обличчя вкрилося плямами. Зрештою, більше вона в нас не з’являлася.

* * *

— Що ввечері по телевізору? «Трамвай бажання». Е-е-е, не дивитимусь, по радіо концерт Шопена. Пригадую, як я їздила з Юлеком трамваєм, а він гукав до мне із другого кінця вагону: «Ходи д’мені, моя душко», чи інші якісь старопольські словечка, і всі на нас витріщалися. У Хмелевської теж був такий герой, що польської навчався з Вуєкової Біблії[4], і це було дуже кумедно. Зрештою, у Лисові теж на столику лежала Вуєкова Біблія із прегарними ілюстраціями Доре, а на них янголи, пророки, патріархи...

— І що з нею сталося? — питаю, хоч і знаю відповідь.

— О, такий тоненький папір чудово підходив для самокруток. Совєти забрали.

* * *

— Колись один з Юлекових друзів розповідав мені, як вони собі добряче підпили і якось разом потрапили до нього додому. Відчинила служниця. Хлопець був напідпитку,