Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Нелегали! — дуже натурально схопився за серце наш знайомий офіцер. Уся ця вистава призначалася для дівчини з екіпажу, яка його супроводжувала. — Це жахливо! Ви двоє, вставайте і йдіть за мною! Капітан Гарс має про це знати!

Дуже переконливо, псувало загальне враження лише те, що актор хоч і скрушно зітхав, але, щойно дівчина відвернулася, похапцем ухопив гроші. Сама глядачка відверто нудьгувала й, очевидно, мала якусь частку з цієї хабарної справи. Ми вийшли в коридор, піднялися на три металеві сходові майданчики вище до капітанського містка. Наша поява шокувала капітана. Очевидно, він один на кораблі ще не знав про нас.

— Чорт забирай, звідки вони взялися?

— У порожній каюті на палубі С.

— Ти мусив перевірити всі каюти.

— Я перевіряв, капітане, за годину до відбуття. Записи про це є в журналі. Потім я перебував на містку з вами. Вони, мабуть, потрапили на борт після перевірки.

— Кому ви давали хабарі? — запитав капітан Гарс, буравлячи нас досвідченим оком старого космічного вовка.

— Нікому, капітане, — щиросердно відповів Слон. — Я знаю ці старі космічні кораблі як свої п’ять пальців. Ми непомітно прослизнули повз охоронця біля трапу й просто заховалися в каюті. Це все.

— Я не вірю жодному слову. Кажіть, кому давали хабарі, бо я вас по стіні розмажу.

— Шановний капітане, ваші чесні космонавти не беруть хабарів, — правив своє Слон, незважаючи на іронічну посмішку капітана. — Я можу довести це, адже всі мої статки зосталися неторканими в кишені.

— Вийдіть геть, — наказав капітан присутнім у кімнаті контролю. — Я побуду на вахті. Мені треба розпитати цих двох докладніше.

Під його суворим поглядом офіцер і члени команди з кам’яними обличчями вийшли. Коли ми залишилися самі, капітан зачинив двері та розвернувся до нас.

— Давайте, що там у вас, — наказав він.

Слон передав йому велетенську пачку грошей, капітан погортав її та похитав головою:

— Цього не досить.

— Звичайно, — погодився Слон. — Це ж аванс. Решта після висадки на якійсь приємній планеті з недбалими прикордонниками.

— Іч, чого вам! У мене немає бажання нажити проблем із владою за транспортування нелегалів. Набагато простіше забрати гроші й здати вас куди треба. Я так і зроблю.

Такі погрози Слона не особливо налякали. Він похитав головою:

— Це неможливо. Остаточний розрахунок за чеком на двісті тисяч банку «Міжгалактичний кредит». Цей чек недійсний, допоки я не підтверджу його своїм другим підписом. Ти можеш різати мене на шматки, але я не підпишу його, поки не стоятиму на твердій землі.

Капітан знизав плечима й обернувся до контрольної панелі, вдаючи, немов щось там коригує, а потім знову став обличчям до нас.

— Треба ще заплатити за їжу, — спокійно мовив. — Компанія не оплачує мої рахунки.

— Згода. Дайте нам ваш рахунок.

Усе начебто закінчилося, але Слон пошепки попередив мене, коли ми знову опинилися в коридорі:

— Нашу каюту, без сумніву, обшукали. Хотіли знайти гроші. Усі гроші на мені. Тримайся поблизу, щоб раптом нічого не сталося. Той офіцер, як на мене, міг би стати професійним злодієм. А зараз нам час трохи попоїсти, чи не так? Тепер ми платимо, тож можемо завершити наш вимушений піст невеликою трапезою.

Мій шлунок голосно пробурчав згоду, і ми попрямували на камбуз. На судні не чекали пасажирів, тож товстий неголений кок готував лише веніанські селянські страви. Можливо, для самих веніанців це й смакота, але нам треба було ще до неї звикнути. Ви пробували водночас затуляти носа і їсти? Я не питав кока, що ми їмо, бо боявся відповіді. Слон скрушно зітхнув і почав копирсатися виделкою у своїй порції.

— Я забув про Венію одну річ, — сумно сказав він. — Жахлива їжа. Очевидно, спрацювала вибіркова пам’ять. Хто захоче згадувати такі страхи?

Я нічого не відповів, бо якраз пив теплу воду з чашки, щоб перебити гидкий присмак у роті.

— Щось є й хороше. Хоч вода тут не така огидна, як із-під крана у нашій каюті, — нарешті витиснув я.

Слон знову зітхнув:

— Ти щойно пив каву.

Навряд чи можна назвати нашу подорож приємною. Ми обоє схудли, адже часто простішим здавалося відмовитися від їжі, ніж змусити себе її ковтнути. Я продовжував своє навчання, занурюючись у тонкощі розкрадання, хабарництва, подвійної та потрійної бухгалтерії. Все це обговорювали на есперанто, тож невдовзі я добре вивчив цю мову. Під час першого приземлення ми залишилися на борту, а корабель заполонили прикордонники та митники.

— Не тут, — мовив капітан, вдивляючись в обриси планети на екрані. — Багатії. Вони не люблять чужинців. А от наступна планета у цій системі якраз для вас. Сільськогосподарська, малонаселена, рада приймати іммігрантів, там навіть митниці немає.

— Як її називають? — запитав Слон.

— Амфісбіонія.

— Ніколи не чув про таку.

— Можливо, тих населених планет більше ніж тридцять тисяч.

— Правда, але все-таки.

Слон здавався стурбованим, і я не міг зрозуміти чому. Якщо нам не сподобається планета, ми можемо просто зібрати достатньо грошей, щоб покинути її. Але його інстинкти били на сполох. Нарешті Слон підкупив начальника господарчої служби, щоб скористатися бортовим комп’ютером. Коли ми копирсалися у своїх обідніх стравах, він озвучив результати:

— Наша справа починає смердіти гірше за цю їжу.

Почути таке від Слона справді страшно.

— Мені не вдалося знайти записів про планету за назвою Амфісбіонія в галактичному довіднику. А цей довідник автоматично оновлюється, щойно корабель знаходить населену планету та під’єднується до її системи комунікації. Крім того, наш наступний пункт призначення закодовано, доступ тільки в капітана.

— Що ми можемо вдіяти?

— Нічого, поки не приземлимося. Тоді й зрозуміємо, що він задумав.

— Чи не міг би ти підкупити когось із офіцерів?

— Я вже це зробив. Як би інакше я дізнався, що лише капітан знає, куди ми прямуємо? І, звичайно, він мені не скаже, доки я не підпишу чек. Брудний прийом. Сам так колись чинив.

Я намагався розрадити Слона, але без особливого успіху. Мабуть, ця огидна їжа нагонила на нього тугу. Добре буде приземлитися на цій планеті, хоч би якою вона виявилася. Спритний крадій спроможний забезпечити собі пристойне життя будь-де. І ще одне: їжа там, напевно, краща за ту бовтанину, якою доводиться харчуватися зараз.

Ми лежали на своїх ліжках, поки корабель