read-books.club » Сучасна проза » Там, де козам роги правлять 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

118
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Там, де козам роги правлять" автора Евгеніуш Паукшта. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 34 35 36 ... 111
Перейти на сторінку:
родинним теплом! Едек дихав цією атмосферою вперше після багатьох років, у які свята були для нього днями, коли все зводилося тільки до одного: пити і їсти. В домі сестри і зятя теж колядували, у сестри був колись гарний голос, але згодом став хрипкий, і хрипота все душила слова. І Едек співав, п’яний, так само, як і зять,— піджак розхристаний, у голові — неспокійний шум. Тоді їм, власне, нічого було й казати одне одному. А якихось мрій і сліду не було...

Едек дивився на Міхала. Недавня пригода, яка могла кінчитися трагічно, зблизила його з цим лагідним хлопцем. Міхал не покинув його, тягнув за собою на рятівний берег... Тепер сидить, по-дитячому мружить очі, усміхається. І можна тільки догадатися про якусь глибоко приховану його тугу і нездійсненні сподівання.

Павел поринув у мрії — він, звісна річ, думав про свого дівчину. Завтра ввечері хотів летіти до неї. Його не затримували — з ким же такого не бувало... Часом цей високий, дужий юнак поглядав на лісничого, і тоді неважко було помітити, як очі його світяться почуттям вдячності. Так само й у Марисі, його сестри — час від часу, відходячи од своїх дітей, вона тепло всміхалася до лісничого та пані Гелени.

Святий Юзеф з дуба покотився,

Впав додолу, мало не розбився,

І сокиру загубив...

Голос пана Гасинця відрізнявся серед інших. Лісничий аж ногою притупував, і обличчя його сяяло широкою усмішкою. І ще Марисин чоловік добував із своїх худих грудей такий же гучний голос.

Метек завзято лускав горіхи і змовницьки підморгував Едекові.

Із святкового столу давно вже прибрали всі наїдки, серед них і судака, якого так героїчно врятували під час завірюхи. Бо ті три рибалки усе посіяли на льоду. Але риби й так вистачило. Чи багато, зрештою, там її треба, коли є і кутя З медом, і оселедці, і борщ з грибами, компот, кисіль, макове молоко — важко й перелічити. В кутку стояла ялинка. Пахло лісом. У Едека зринув спогад про таку ялинку, оздоблену різними прикрасами. Давно це було, давно. Батько тримав його на колінах — він же був ще зовсім маленький,— мати дбайливо ходила навколо... Едек зітхнув.

— Ну як, Міхалек? — Лісничий приязно глянув на свого помічника.

— Добре,— твердо, впевнено мовив хлопець.

— А про своїх часом не думаєш? Не згадуєш?

— Буває інколи... В цьому році навіть привітання не прислали. Жаль трохи, все-таки це ж близькі люди. Коли б не ви, пане лісничий, то мені у цей вечір ніде було б і дітися. Важко буває самому.

Лісничий поплескав його по плечу.

Нічого, Міхал, попрацюєш, опануєш лісову науку, то, може, й без школи лісничим станеш. Тільки це довгенько буде. Павел, якщо трапиться нагода, за рік може дістати підвищення. Половину практики він уже пройшов...— Гасинець глянув на свого вихованця, посварився пальцем.— Дивись тільки, браконьєром не стань, бо тебе дуже вабить звірина.

— Е-е, ви ж, дядьку, знаєте, як я пильную в цьому ділі... Але двох своїх кабанів я все-таки вполював,— мовив Павел хвальковито.— Думав, що після такої бурі вже нічого не буде. Ніч просидів у лісі, а свого досяг. Пам’ятав, що в буковині їх завжди було повно — і літом, і зимою.

— Розкажи, Павел, як воно було, я все не зберусь тебе запитати. О чорт, болить коліно...— В бурю Метек сильно розбив ногу. Тепер вона боліла, хлопець кульгав.

— Цікаво було. Коли б не будка, то довелося б скрутно... Той вепр і поміг мені, й перешкодив... Я ж три дні змарнував, поки діждався свого. Тільки пороша виказала, що в буковині є звірина, я бачив сліди.

— Ти в будці засів?

— У будці. Треба її підремонтувати, бо вже підгнила, може повалитися... Місце вибрано добре, коло галявини, яка відділяє буковину од молодого лісу по другий бік. Ясно світить місяць... Сиджу я собі й сиджу, прислухаюся, чи не зарохкає, а їх нема, кругом — тиша... Сарни пройшли, сова покружляла, а кабанів не чути. Було вже далеко за північ, я змерз, хотілося спати, але чекаю. Коли це чую здалеку — рохкає. Ого, думаю, цілий табун іде. А тут знову все стихло. Нічого, я все одно жду — вже є надія... Знову зарохкало, але тепер уже паче один ішов. Придивляюсь, а ясно було, кажу вам, як удень. І раптом прямо на світло вилазить одинець, стара бестія і, видно, бувала. Стирчить край лісу, рохкає, рохкає. Мені трохи незручно було цілити, хай, думаю, вийде на галявину. А ікла здалеку біліють, і на карку щетина стирчить, ну, та ви ж самі бачили... Серце в мене ходуном ходить, як на старих завісах. Ну що ж, цілюся, а він, чорт, у цю мить несподівано відходить у букові зарості. Я думав, почну лаятися вголос... Почув, що я тут, чи як? Та ні, все-таки він не міг з того боку почути... Коли це суне цілий табун. Певно, той одинець налякав свиню з поросятами, тому я й не міг дочекатися.

— Я б не витримав так спокійно. Стріляв би одразу...— втрутився, заслухавшись, Едек.

— Авжеж, нелегко було... Я шкодував, що не спробував... Ну, нічого. Отож виходить льоха, четверо поросят коло неї. Бредуть просто до молодого лісочка. Вибираю одного, якраз навпроти. Решта — навтіки... І тут раптом,— лихо його знає, чому — з гущавини виривається той одинець, аж застугоніло. Сяк-так прицілююсь і стріляю. Кабана струсонуло, він крутонув, а проте мчить далі. Я встиг послати другу кулю, коли він уже підбігав до переліска...

— Зарився, мабуть, на місці?

— Я відчуваю, Едек, що ти ще будеш мисливцем, у тебе аж очі блищать, коли слухаєш... Ну, впав він, але не знаю, лежить чи втік, бо та льоха із своїм виводком такий гармидер зчинили, що й не розбереш, де хто. Вилажу я з будки, ноги затерпли, іду з рушницею напоготові, бо знаєте ж, як з одинцями буває... Підсвинок лежить, витягнувши ноги,— добре дістав... Підходжу до переліска, де впав той старий чорт,— на снігу повно крові і яма, видно, зарився там після пострілу. Заглядаю, залажу в гущавину — ніде ані сліду. А в молодняку вже зовсім темно. Пройшов я, мабуть, крижів двадцять, бачу глибокі сліди ратиць, пальцями відчуваю кров. Коли це як рохне, як затрясе деревцями — чую, на мене суне... А темно ж, тісно, де вже там цілитися,

1 ... 34 35 36 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де козам роги правлять», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де козам роги правлять"