Читати книгу - "Левине серце"

— Треба розробити детальний план.

— І без плану створимо!

— Асигнувань добитися.

— Раз плюнути!

25

Ентузіазм — це така штука, яка передасться без дротів. Автор запалив своїм ентузіазмом Безтурботного. Тоді сам ще більше запалився від нього і відплатив товаришеві Зновобрать, який узяв автора ночувати, за гостинність чорною невдячністю, бо всю ніч писав промову на відкриття того музею, про який ні голова сільради, ні голова колгоспу тим часом не хотіли й слухати, бо в музеї не житимеш, і корів не вигодуєш, і дітей не вчитимеш. Автор теж розумів першочерговість потреб господарчого життя або економіки по-науковому, але, присвятивши своє життя служінню духові, був переконаний, що без духу, без духовності ні колос не виросте, ні трактор не зрушить з місця, ні півень не закукурікає. А духовність в народі є сумою традицій, виховання, праці, а традиції… Автор, як безліч його колег, чомусь був переконаний, що традиції передаються тільки через музеї. Дядько Зновобрать був трохи іншої думки. «В голові треба мати музей, — сказав вів авторові. — А то ми навідкривали тих музеїв уже найбільше в світі, а в душі не затримується нічого». Душа — субстанція невловима, а музей — зрима… Перевертаючись на широкому дерев’яному ліжку в дідівській світлиці стародавньої хати товариша Зновобрать, підкладаючи то під один бік, то під другий, то під лікоть, то під плече пухкі подушки в пістрявих веселих пошивках, автор уже бачив на околиці нового Світлоярська вимріяний Музей народного побуту, вже стояли хати, махали крилами вітряки, летіли до липових і дубових вуликів-колод золотисті бджілки, шуміло житечко на буграх, синіли волошки на краю ниви і стелився під ноги хрещатий барвінок. Лампу товариш Зновобрать засвітив для автора велику — дванадцятилінійну, з круговим гнотом, при такій лампі воно само пишеться.

І справді, до ранку написалося мовби само собою:

«Дорогі товариші! Нам випала честь бути свідками відкриття цього незвичайного музею, який можна б назвати Музеєм пам’яті народної. Вчені досі ще сперечаються, в якій частині людського мозку міститься орган пам’яті, де її джерела, які механізми діяння. Тим часом кібернетики вже створили безліч розумних пристроїв, які розвантажують людську пам’ять від багатьох механічних операцій. Вони вивільнюють нам пам’ять не для спочинку, не для ялового існування, а для того, щоб зосереджувати її на речах визначальних, не забуваючи водночас і про те, що іноді видасться несуттєвим, але правомірно й закономірно входить невід'ємним складником у багатобарвний спектр людського існування. Пам’ять народу нашого вбирає в себе все: і полум’я революції, і вишневі зорі над половіючими хлібами, і турбінний вітер Дніпрогесу, і усміх дитяти, і задуму древнього літописця, схиленого над пергаментом, і перший поцілунок любові, і розпач останнього розстання.

Цей музей — прощання з минулим, але й вічне нагадування про минуле, про глиняно-солом’яну цивілізацію українського народу, про безмір і смуток часів, крізь товщу яких наші предки мали пробиватися з таким убогим і примітивним набутком, що нині тільки дивуєшся їхній мужності, зухвалості, витривалості й невичерпній винахідливості.

Один іноземний мандрівник, який заблукав колись в українські степи, полишив слова, які засвідчили його цілковите душевне сум’яття від зустрічі з таким дивним світом: „В цій країні, де гробниці — справжні гори, душі людей бездонні, як урвища. Степовики жили тихо, темно, мовчазно, їхні слова були тільки хисткими кладками до їхнього справжнього буття. Іноді темні птахи здіймалися над могилами. Іноді дикі пісні вдиралися в похмуре існування людей і щезали в глибинах їхніх сердець, тоді як птахи губилися в небі. Все довкола видавалося безмежним. Навіть хати не були захистом од тої безмірності, якою повнилися їхні віконця. Тільки на затемнених покуттях кожної хати стояли старі ікони, як божі віхи, і відблиск лампадок пробивався крізь оклади, як заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ті ікони — єдина опора, єдиний надійний знак на путі, і жодна хата не стоїть без них“.

Ось вона стоїть, українська хата, в якій народ наш не шукав захисту від безмірності історії, бо мав душу нелякливу й вільну, хата, з якої вийшли Тарас Шевченко і Павло Попович, сини землі нашої, що сягнули зір силою свого духу. І не самотня, і не безпорадна ця хата аж так, щоб шукати примарливої опори в іконах, а наповнена й оточена всім тим, що супроводжувало її крізь віки, хоч сьогодні вже й виходить з щоденного вжитку або й геть забулося і стало предметом етнографії, дивоглядом, екзотикою. Чи ж тільки екзотикою? А може, завжди будуть оці споруди й предмети ще й живими уроками для творців нового життя у їхніх невсипущих турботах про невпинне поліпшення й прикрашення життя. Бо тут скупчений тисячолітній досвід цілого народу. Погляньмо оком неупередженим, і ми побачимо тут неймовірну витривалість перед усіма вітрами часу, побачимо високу доцільність і, можна сказати, трагічну відповідність законам господарчого життя, побачимо тонку красу й неповторність, і, хоч як це дивно, в немудрих цих речах побачимо незборимий дух народний. Речі були слухняні, вони покірливо й вірно слугували людині, людина ніколи не ставала жертвою власних виробів, знарядь і споруд. Може, тому, що зроблені вони були тільки з глини, соломи, дерева й заліза? Чи вдасться коли-небудь замінити глину, солому, дерево й залізо? І чи конче треба замінювати?

Ця земля — вся наша, з усіма її щедротами, багатствами і плодами. Ми теж плоди землі своєї, часом бунтівливі, непогамовні, часом нерозважливі, часом невиправдано забудькуваті.

За те, яким ти сьогодні є, часом треба бути вдячним минулому і не боятися вклонитись йому. Вклонитися отій солом’яній хаті, і пасіці, й вітрякові, і отим тихим оселям, і житам на пагорбах, і хрещатому барвінку обабіч твердо витоптаної стежки. Хочеться сьогодні згадати слова Олександра Довженка з його незабутньої „Зачарованої Десни“:

„Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеко минуле своє благословення, я роблю лише ту „помилку“, яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не