Читати книгу - "Божа кара"

Харкав-харкав кров’ю та й зліг. І, може, то й добре, що вмер, бо не бачитиме, як умиратимуть один по одному його діти, почорнілі, опухлі од голоду, як збожеволіла Одарка ходитиме спорожнілим селом, притискаючи до висохлих грудей трупик найменшого сина, пригойдуючи та пестячи його, поки й сама ляже під тином, і тоді її, ще живу, вкинуть у гарбу, повну трупів, та й одвезуть на кладовище, та й згорнуть до великої ями, бо не було уже ні снаги, ні часу хоронити кожного померлого в окремій могилі.

Вимерла половина села, хоч Данькові й не вдалося дотягнутись до обіцяного секретареві ЦК. Незважаючи на те що під кінець люто трусили вже не тільки «індусів» — і колгоспників. Вигребли навіть гамазей з посівним, звезеним од «індусів».

* * *

Біографія мого героя була б далеко не повного, коли б я не торкнувся інтимного боку його життя. Він уже був головою колгоспу, а все ніяк не міг підібрать собі пари. І не тому, що народився калікою чи негожим з лиця: батьки не пожаліли Данькові ні здоров’я, ні вроди, і не одна дівка сохла по ньому, але в крові у Данька з діда-прадіда сиділо: не женись на красивій, а женись на багатій, і він, коли б це було до революції, обов’язково висватав би дівку з багатого роду, щоб і собі вибитися в люди, але з приходом радянської влади все стало з ніг на голову, і багатство було вже не радістю, а прокляттям. Багатших відривали силоміць од землі та й турили туди, де Макар телят не пас, багатших позбавляли всіх прав, прирівнюючи до безсловесної худоби, тільки худобі було легше, худобу хоч годували — поїли та держали в теплі, багатших же викидали у сніг, на мороз, у чому були, в чому стояли, не жаліючи навіть дітей, навіть немовлят з колисок викидали. І не допомагало ні те, що багатство було нажите власним горбом, лютою працею, — раз ти, дядьку, багатший од мене, то хай тепер тебе злидні їдять! Тож Данькові не було жодної рації шукати дівку з багатого роду, тим більше що за багатими й слід прохолов, а засилати сватів до якоїсь хай і першої красуні в селі він теж не поспішав. І не тому, що боявся з’їсти облизня (яка дівка відмовить голові колгоспу, найзавиднішому нареченому села!), а тому, що уже дивився на всіх своїх односельців зверху вниз і не збирався родичатися з якимось там дядьком Савком чи тіткою Гайкою. Данько уже накидав парубоцьким оком своїм на міських дівчат, коли бував у районі, бо здавались вони йому з іншого тіста й зліпленими.

А тут прихильна до нього доля підвернула випадок, про який можна було тільки мріяти.

Коли страшна голодовка минула та настало більш-менш людське життя… ну, не таке уже й людське, але все ж можна було якось жити на світі, бо оті, що вгорі, теж були не з лопуцька, вони розуміли, що, видушивши до кінця села та знищивши останнього дядька, самі ж від голоду й подохнуть, адже земля сама по собі не буде родити… Тож коли ослабла голодна петля на шиї замордованого люду і трохи вільніше дихнулось, появилися по колгоспах комори, де було й борошенце, і до борошенця і де комірник по записках голови відважував тим, хто зажив особливої ласки: чи крупи, чи сальця, чи медку, а то й свіжого м’яса. Пасся з тих комор в основному актив та ще уповноважені з району, які, наче галич, розліталися по селах з кожною кампанією: посівна, жнива, хлібоздача, — недремне око було потрібне завжди, дядька потроху відучали робити з власної охоти та волі, а тільки із страху й примусу. Гуртове — чортове, а на чортове не дуже лежить працювати душа.

Завівся такий гамазей і в Даньковому колгоспі, і, вирушаючи до району, він щоразу набирав повну бричку гостинців, бо не підмажеш — не поїдеш, а підмазувати доводилося кожного разу. І райкомівців, і райвиконкомівців, і міліцію, й прокуратуру, і суд — усі вони на відсутність апетиту не скаржились, особливо на дармове, на колгоспне.

Тож одного разу повіз Данько до району діжечку меду пудів на чотири — «подношеніє» першому. Діжечка видовбана з суцільної липи, щоб не втратив мед ні смаку, ні запаху, ні прозорої золотистості: Данько встиг дізнатись, що перший дуже любить чаювати з медком. То чому б не догодити хорошій людині? Не в райком укотив оту діжечку, мав же всі клепки в голові, а одвіз до чепурненького будинку, що виглядав із-за вишень ситими вікнами, та й попав саме на сніданок (і тут не вмирала доля Данькова!), куди й був ласкаво запрошений.

Снідали вчотирьох: сам секретар, його жінка, єдина їхня дочка і, звісно ж, Данько. Данько не дуже і нітився, бо що не раз гостював у начальства, а що й одягнутий був у щойно справлене, у районі й пошите ж: піджак військового крою, який саме входив у моду, й сині штани-галіфе, і нові хромові чоботи, наче дзеркала, чорні, — все на Данькові аж сяяло, облягаючи ладно його ще не розповнілу статуру. Може, ота одіж привернула увагу секретарської доньки, а може, й обличчя Данькове, бо, повторюю, природа його вродою не обділила, тільки, прощаючись, вона спалахнула й сказала:

— Заїжджайте іще.

А матуся її, од уважного ока якої не сховалось нічого, ще й додала, люб’язно всміхаючись:

— Завжди будемо раді.

Ну, якщо вони раді, то Данько радий тим більше. Вертався додому і вже подумки бачив себе зятем самого секретаря райкому, хазяїна й грози всього району. І його дочку вже бачив не де-небудь, а поруч з собою в ліжкові, як пак її звати? Якесь чудернацьке ім’я, одразу й не пригадаєш… Ага, Розалія. Роза. Не те що Гапка чи Пріська. З грубими, наче дошка, долонями й порепаними п’ятами. У Розалії ж долонька була як пампушечка, Данько аж понюхав свою, коли вийшов на вулицю, — здобою й пахло. Та й уся вона наче замішана на здобному тісті. Тож бачив її вже своєю дружиною, а яка вона, гарна чи ні, не міг би зараз сказати. Ну, та воду з її лиця йому не пити, головне — чия вона дочка і що чекає Данька, коли він стане її чоловіком.

І вже Данько як неділя, так і йде до району, прихопивши щось із комори («Здрастуйте! Оце зарізали кабанчика, то не