Читати книгу - "Божа кара"

Мало що збреде жінці у голову: не діждавшись свята, взяла та й помазала. І в сінях вимазала, і в другій кімнаті — аж удосвіта розігнулася, сполоснула відро, вимила порепані руки. Роздяглася, тихцем лягла поруч з чоловіком, що, здається, вже спав.

«Господи, Господи! Чим ми перед тобою завинили, Господи!»

Подумала про дітей, що їх попереду жде, — щосили вчепилася зубами у ковдру. Щоб не закричати з розпуки.

Данько ж, теж лігши опівночі (допізна виділяли бригади, домовлялися, хто з ким ітиме, з якого краю починати), одразу ж і заснув. Спав так міцно, що не чув, як прокинулись батьки, як возилася мати, готуючи сніданок. Аж коли вранішнє сонце лягло на міцно заплющені очі, схопився мов на пожежу.

Заспав!

Похапцем одягся (ледь не забув почепити нагана), похапцем поснідав, вискочив з хати.

Сонце вже висіло над деревами, і було воно таке червоне та свіже, що мимоволі хотілося усміхнутись до нього. Але не на сонце дивився Данько, він уже думав, чи всі там зібралися, чи не розійшлися часом, його не діждавшись, і розбирала досада. Але побачив здалеку актив, збитий у гурт, і заспокоївся. Там же стояли й підводи — звозити хліб. А над головами активу, наче списи над військом, виблискували гострі щупи: їх тримали в основному комсомольці. Ну, цим їсти не дай — дай отаку лише забавку! Підійшов, весело привітався:

— Усі зібрались, косарики?

— Та мовби усі.

— Учительок щось не бачу.

— Оно йдуть.

Данько оглянувся і побачив двох учительок. «Таки прийшли», — усміхнувся про себе. Учора відмовлялися — мало не плакали. Казали, що в них уроки, що не можуть кинути дітей. «Вам що дорожче: уроки чи хліб для держави?» — спитав їх суворо Данько…

Ідуть. Спробували б не прийти!

— Так-от… — мовив Данько до присутніх. — Нагадую ще раз: промацувать на кожному кроці.

— І печі валяти?

— І печі… Не переробляться — поставлять нові… І той… не лишати нічого.

— А горох чи квасолю?

— А горох-квасоля не хліб?.. Забирати усе! Щоб знали, як артіль розвалювати!.. Ну, рушили.

Рушили. Дві бригади аж у той край села, Данько ж із своєю зовсім близько, за три хати від правління колгоспу. Хату цю вибрав не випадково: в ній жив Петро Зачепіжний. Що перший вийшов з артілі. А за ним уже інші. От цього й не простить Зачепіжному Данько. Довіку.

З Даньком ішов Микита Салій — ніс лопату, і ще два комсомольці: один теж з лопатою, а другий із щупом. Микита вже виріс із комсомольського віку, а в партію не прийняли: там, у райкомі, бовкнув таке, що Данько досі дивується, як Микиту не посадили. На запитання, який основний обов’язок члена ВКП(б), відповів у святій простоті: «Відбирати хліб у людей».

Було ж за Микиту Данькові!

Тепер Салій у нього за кучера. Й охоронця також. Про всяк випадок. Сила ж як у бугая. Бач, іде, всміхається. Ну, це в нього завжди.

Завернули в двір, не стукаючи, увалились до хати. Там саме лаштувалися снідати: господар уже сидів за столом, обліплений дітлашнею, що страх любила їсти разом із татом! Одарка ж якраз діставала з печі великий чавун. Побачивши непроханих гостей, вона так і закам’яніла з рогачем у руках.

— Хліб та сіль! — глузливо привітався Данько. — Не ждали гостей?

— Чого ж, гостям завжди раді, — відповів Зачепіжний. — Ану, діти, посуньтесь, дайте місце…

— Ми вже поснідали, — перебив Данько господаря. — Знаєте, дядьку, чого ми до вас прийшли?

— Скажете, то взнаю.

— Ми прийшли до вас по хліб. За вами ще двадцять пудів хліба.

Зачепіжний звівся, мовчки поліз за божницю. Дістав якісь папірці.

— Осьо, — простягнув їх Данькові.

— Що це? — хоч Данько уже знав, що це за папірці.

— Я з усім розквитався, — пояснив Зачепіжний. — Ще й п’ятнадцять пудів зверху податку одвіз. Осьо і квитанції.

— Запхніть їх, дядьку, собі в гузно! За вами ще двадцять пудів.

— Нема. І пуда нема. Хіба оте, що на посів.

— Те ми й так заберемо.

— А чим же я сіятиму?

— Прийде весна — повернем назад. У нас буде ціліше… А тепер двадцять пудів оддавайте. Ми вже й підводу оно підігнали.

— Нема. І пуда нема. Хіба що мене з дітьми на підводу кладіть.

— Немає? — перепитав з погрозою Данько. — Глядіть, щоб потім не довелося розкаюватись. Тільки вже буде пізно… Востаннє питаю: дасте хліб державі?

— Який? — простогнав Зачепіжний. — Ми вже давно забули, який він і на смак.

— А от ми нагадаємо… Ану, хлопці, давайте!.. Долівку, долівку спершу промацайте! — помітив, бач, що долівку недавно і мазали.

— Що ви робите, люди?! — зойкнула Одарка. Кинула рогача, метнулася до комсомольців, що довбали щупом долівку. — Чи у вас за душею Бога немає?

— Ану, тітко, відійдіть! — гримнув на неї Данько. — Раніше треба було про Бога думати… Шукайте, хлопці, шукайте!

Шукали. Під піччю, під полом, під столом, попід лавою. А коли підійшли до порога, Зачепіжний зблід як стіна. Одарка ж ухопилася за груди.

— Є! — зраділо вигукнув один з комсомольців, коли щуп м’яко ввійшов у долівку. (Погано ж ти, Петре, утоптував землю!) Загнав метрів на два і замалим не впав: далі щуп провалився в солому.

— Так нема, дядьку хліба?

Зачепіжний пригнічено мовчав.

— Ану, хлопці, копайте!

Тепер уже заходився Микита. Взявши лопату, відгорнув плечем комсомольців. А оскільки не вмістився б у тій, що викопав хазяїн, то вибехкав яму майже на півхати.

Коли відгорнули солому та дістали обидва лантухи, Данько, якого вже аж трусило од злості, вибрав найбільший качан, підійшов до хазяїна:

— Так немає, кажете, хліба? — Його душив гнів, він так ненавидів зараз цього чоловіка, що убив би його на місці. Йому вже здавалось, що Зачепіжний навмисне, аби лише зганьбити його, Сокала, в очах секретаря ЦК, закопав кукурудзу. — А оце що?! — ткнув качаном межи очі.

Зачепіжний схрапнув, наче кінь, одступив од Данька. І тоді Данько, зовсім уже знавіснівши, закричав до Микити:

— Бери його, чого стоїш?!

Заголосила Одарка, закричали діти. Микита, так само всміхаючись, узяв позаду Зачепіжного у ведмежі обійми: ні охнути, ні дихнути. Хапаючи повітря, Зачепіжний широко роззявив рота — Данько щосили загнав йому в рота качан, ще й ударив по качану кулаком. У Зачепіжного враз підігнулись коліна, і коли Микита його одпустив, він упав, наче мертвий, додолу. Ноги били в долівку, фарбуючи у червоне качан, що стирчав йому з рота, пузирилася піна…

— Помре, — сказав Микита, коли, підібравши весь хліб та повантаживши на підводу, залишили двір.

— Чорт його не візьме, не вмре! — відповів сердито Данько.