Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я перелякалася, нічого особливого.
Несподівано стає переді мною він, гладко поголений, напахчений, темноволосий. Мастить одеколоном щоки. Я наближаю вуста до його обличчя, це триває безконечно довго, образ затримується, як кадр кінофільму, і тане, як целулоїдна смужка, посередині утворюється темна діра, яка розширюється, наче пломінь.
— Петро тепер директор школи, — кажу до Теклі, — ведеться нам дуже добре. Заочно складає іспити на атестат зрілості. Спопеляє мене поглядом, коли в мене виривається якесь українське слово.
Двічі я їздила додому. Вперше — п’ятдесят третього, вдруге — шістдесят четвертого. Мене не хочуть випустити, не видають паспорта. Петро записує ті факти на скрині, на бічній стінці. Я тепер на три роки молодша — така користь з того, що нема документів, називаю їм іншу дату народження.
Під час першого візиту все там було, як раніше. У тітки Ольги на стінах висять ті самі килими й ікони. Вона застара, щоб перейматися заборонами. На ліжках лежать купи вишиваних подушок — чистих і пахучих. Діти тітчині роз’їхалися по світах: Мирон у Донецьку, інші — у Києві. “Залишайся з нами”, — каже тітка і плаче за Маринкою.
Іншого разу, під час наступного візиту, бачу, що старий світ стає маленький, як ляльковий будиночок. Будиночок Ляльки. І тітка Ольга також стає маленька, висохла і промовляє маленькі слова, малесенькі: “Залишайся з нами”. Невдовзі помре, і я вже ніколи туди не поїду. З’явлюся щойно після своєї смерті й будемо жити тут вічно, мала посмертна держава каштанових чоловічків. Тепер ні, я мусила би скулитися, щоб тут залишитися, тето.
Ходила дорогою через поля, бачила будинок школи, тепер у ньому продуктова крамниця. Я колупала носком черевика землю біля дороги. Пробувала знайти те місце, де заховала згорток від Лібермана, але дерева виросли або навпаки — померли. Вже не стоять на своїх місцях. З тієї хвилини потрібні будуть археологи.
Нічого не вийшло з тих поспішних відвідин, східних сабатів із тіткою Ольгою. Найприємнішою була тривала подорож — це тому, що я була сама. Під час другої поїздки мені відібрали на кордоні ікону з моєю Параскевою П’ятницею, яку дала мені тітка. І може, навіть я пішла б до в’язниці за контрабанду творів мистецтва, коли б не те, що останнього моменту мені вдалося втиснути у жменю митника згорток рублів. На секунду завмер, а потім його погляд помандрував над моєю головою до цілком інших, важливіших справ.
Тітка Ольга старанно загорнула ікону в папір, довгими худими пальцями зав’язувала мотузочку. Можу відтворити її усмішку. Дивися, Петре, усміхаюся, як Ольга. Пізнаєш?
Петро вдає, що не бачить. Але виходить за мною на станцію у Левіні, втомлений. Потяг, від якого на кожній станції відчіпляються вагони, привіз мене нарешті додому. Петро помагав мені нести тяжкі валізи, в яких я привезла рештки минулого життя: мамин гуцульський кожушок, який зберегла Ольга, килими, великодні рушники, вишиті сорочки, глиняного баранчика. Ми йшли з валізами, обсадженою каштанами брукованою вулицею, а потім перейшли через ринок.
Він був видовжений, трошки нахилений, з квітковими клумбами і невеликим фонтаном, який поламався за кілька років. Ми жили на цьому ринку в старій кам’яничці, вікна якої були такі малі, що коли засувалося фіранки, ставало цілком темно. Потім Петро отримав помешкання при школі, а я почала працювати бібліотекаркою.
Іду до кімнати і виймаю із заскленої шафки кілька книжок. Текля стукає за мною і зацікавлено зазирає до кімнати. Тікає від холоду. “Христина — донька Лоуренса”, “Анна Кареніна” — це дві мої улюблені книжки. У бібліотеці я мала багато часу для читання. Я обгортала книжки сірим папером і писала на корінці прізвище автора, назву книги і номер. Я вела формуляри читачів і складала в дерев’яні скриньки. Жінкам, а вони завжди читали більше, я радила “Христину” і “Анну”. Цього достатньо, щоб мати контроль над життям, коли живеш у Левіні. Ми могли створити товариство Анн і Христин і як його членкині могли брати участь в першотравневих демонстраціях. Розгорнути над головами транспаранти: “Анни Кареніни всіх країн світу, єднайтеся” або “Солідарність левінських жінок із норвезькими жінками”. Щось на зразок того. Думаю, що це не випадково, що більшість дівчаток, які тоді народилися, називали Аннами і Христинами. Це моя заслуга.
Петро, тепер вже Пьотр, йшов на демонстраціях на чолі шкільної колони. У його руках майорів червоний паперовий прапорець на паличці від цукрової вати. Мали би його звільнити від того обов’язку, бо він накульгував. Петро повертався додому вечорами, приносив на собі шкільні запахи: дитячого поту, мастики, цигаркового диму з учительської кімнати.
Він говорить мало, тільки потрібні, доконечні слова. Я вимагаю більшого, але він мене ігнорує. Влаштовує сцени, виходить, траскаючи дверима. Я проковзую у космос тепла його тіла, яким він нагріває постіль у найсуворіші зими.
Стою з книжками в руках, а коза байдуже дивиться на мене. Нічого не зрозуміла. Не пам’ятаю, що сталося з тими роками. Втекли, розпливлися, просочилися в землю. Бачу тільки риночок у містечку. Поміж камінням проростає трава. На старій кам’яничці з’являються тріщини, вода у фонтані висихає, у вікнах замість шиб з’являються дошки.
Але щоденне життя у знову віднайденому світі тече своїм річищем. У міському депо відбуваються забави. Дерев’яну підлогу посипають тирсою, столи розставляють у довгі шеренги під стінами, щоб зробити місце для танців. На лампах висять прикраси з гофрованого паперу, спіральні двоколірні ланцюжки і торочки. В кутах зали — зв’язки кульок. На білих обрусах стоять миски з овочевим салатом, тарелі з оселедцем, кошички з хлібом, поміж ними царюють пляшки з горілкою і оранжадою. Одні пляшки — білі та прозорі, другі — коричневі з непрозорого скла. Жінки, перехиляючи свої чарочки, підносять мізинець, може, в неусвідомленому жесті протесту. Ніколи не п’ють до дна. Мусить залишитися на дні трохи горілки — це складний savoir-vivre нового світу.
Перший акорд оркестру видається могутнім, вдаряє всіх у груди, в живіт. На мить обривається подих. Розгубленість триває доти, поки люди не звикнуть до галасу. Тоді, осмілілі від горілки, виходять на паркет, щоб терзати святковими каблуками невинну тирсу. Незабаром чоловіки знімуть піджаки, а жінки, ослаблі від втоми, повісять на спинках крісел шалі. Ті, які раптом запрагнуть свіжого повітря, впустять на мить клубок холоду на голі плечі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.