Читати книгу - "Вушко голки"

Аптека зачинялася за десять хвилин. Агент вийшов, перейшов вулицю й сховався в тіні будинку.

О дев'ятій аптекар вийшов, зачинив за собою двері та пішов униз вулицею. Фабер попрямував в іншому напрямку й двічі повернув за рогом. Чорного ходу в аптеки не було, а парадні двері шпигунові виламувати не хотілося, бо це міг помітити патруль. Фабер пройшовся паралельною вулицею, але не знайшов жодного входу. Мабуть, інший бік будівлі виходив у якийсь внутрішній двір, бо між вулицями була занадто велика відстань. Зрештою агент побачив якийсь старий будинок із табличкою гуртожитку місцевого коледжу. Двері були відчинені, і Фабер зайшов досередини, де швидко знайшов спільну кухню — там із книжкою та чашкою кави сиділа дівчина.

— Перевірка світломаскування, — пробубнів Фабер. Дівчина кивнула й знову втопила погляду книжку.

Шпигун пройшов будівлю наскрізь і опинився у внутрішньому дворі. Оминувши сміттєві баки, він вийшов у вузький прохід між будинками й за мить уже стояв біля чорного ходу аптеки. Здавалося, цими дверима ніколи не користувалися, бо вони були завалені якимись старими шинами та матрацами. Фабер відсунув мотлох убік і вдарив плечем двері. Гнила деревина легко піддалася і впустила чоловіка всередину.

Знайти темну кімнату було неважко. Шпигун зачинив двері зсередини й увімкнув червону лампу. Обладнання було чудове: охайно підписані пляшечки з реактивами, фотозбільшувач і навіть сушарка для відбитків. Фабер швидко, але обережно взявся до роботи: підібрав потрібну температуру й засік час за електронним годинником, що висів на стіні. Негативи були чудові. Агент дочекався, щоб вони висохли, а потім збільшив їх і надрукував комплект фотографій 8 х 10 см. Знімки один за одним з'являлися з-під рідини, й Фабера охоплювала невимовна радість. А добряче ж він таки попрацював!

Залишилося прийняти останнє рішення. Вирішити питання, яке не полишало Фабера упродовж усього дня. Яке вже не можна відкладати тепер, коли фотографії були готові.

А що як він не зможе дістатися додому?

Попереду була ризикована подорож. Навіть більше ніж просто «ризикована». Справа навіть не в тому, щоб дістатися до точки призначення (попри обмеження пересування та охорону узбережжя, агент знав, що зможе це зробити). Були чинники, які Фабер не міг контролювати: може виявитися, що субмарини немає у домовленому місці, або ж її потоплять у Північному морі дорогою додому, або ж узагалі чоловіка зіб'є автобус, коли він вийде з аптеки. У Голки в руках була найцінніша військова таємниця — і вона, цілком імовірно, може померти разом із ним. Навіть думати про це було жахливо.

Треба підготувати запасний план — Абвер має обов'язково отримати плівку, будь-якою ціною. Тобто доведеться писати в Гамбург.

Звичайно ж, лист із Англії в Німеччину не дійде — треба писати через нейтральну країну. Усю подібну кореспонденцію ретельно перевіряють, і якщо текст ще можна закодувати, то передати знімки неможливо. Існував інший спосіб — старий, але надійніший. У лондонському посольстві Португалії працював посадовець, який із політичних причин (і з фінансових теж, адже без хабарів не обійшлося) допомагав Німеччині та відвозив повідомлення в посольство, що розташовувалося в Лісабоні. Ця схема працювала з 1939 року, але Фабер ніколи нею не користувався, за винятком тестової перевірки, про яку попросив Канаріс. Цього разу вона повинна була спрацювати.

Але цей план дратував агента: він просто ненавидів розраховувати на інших. Головний принцип шпіонажу — не дозволяти ворогові дізнатися, який саме його секрет розкрито, інакше інформація втрачає будь-яку цінність. Може, цей канал уже не діє, а може, вже не є цілком надійним: британці могли дізнатися, що ворогові відомо про їхню таємницю. Хоча в такій ситуації цим фактом можна було й знехтувати: навіть якщо британці дізнаються, що таємницю розкрито, їм усе одно доведеться наступати на Францію.

Якщо відкинути упередження та зважити всі «за» і «проти», то, безумовно, варто залучати португальський канал зв'язку. Не зважаючи на свій внутрішній опір, Фабер сів писати листа.

14

День Фредеріка Блоггса пройшов вкрай неприємно. Його викликали за місто після того, як п'ять схвильованих жінок зателефонували до місцевого поліцейського відділку та повідомили, що їхні чоловіки не повернулися з патрулювання. У місцевого констебля клепки стало лише на те, щоб дійти висновку, що патрульні місцевої самооборони зникли. Він був переконаний, що чоловіки просто заблукали, бо ж вони всі були або глухі, або криві, або недоумкуваті — інакше їх би забрали в армію. Та все-таки констебль про всяк випадок вирішив зняти з себе відповідальність і доповів керівництву. Сержант, який отримав повідомлення від поліцейського, відразу зрозумів, що патрульні зникли у вкрай важливій військовій зоні, тому миттєво передав виклик у Скотленд-Ярд. Звідти вислали службовця, а також повідомили в МІ-5, і на місце злочину виїхав Блоггс. Скотленд-Ярд відрядив Гарріса — того самого, що працював над убивством шпигуна в Стоквеллі. Чоловіки зустрілися в одному з тих поїздів, що «наче з Дикого Заходу» — їх позичила Америка під час війни, адже Британії не вистачало власних локомотивів. Гарріс знову запросив Блоггса на недільний обід, а той знову відмовився, виправдовуючись роботою.

На станції чоловіки вийшли з поїзда й, позичивши в селі два велосипеди, поїхали стежкою вздовж каналу, аж поки не натрапили на частину пошукового загону. Гаррісу було важко пересуватися: він був років на десять старший, ніж Блоггс, і на чотири стоуни[39] важчий.

— Ну що? Знайшли тіла? — він з радістю зліз із велосипеда й підійшов до місцевих поліцейських.

— Ні. Але знайшли човен. А ви хто? — поцікавився поліцейський.

Гарріс і Блоггс відрекомендувалися. Констебль в самій білизні пірнав, щоб оглянути човен, — чоловік саме сплив на поверхню з корком у руках.

— Що, навмисне затопили? — Блоггс глянув на Гарріса.

— Схоже на те. Ще щось помітили? — звернувся Гарріс до констебля.

— Човен у хорошому стані — тільки-но затопили. Щогла не зламана — її від'єднали.

— Чимало ви побачили за одну хвилину під водою, — зауважив Гарріс.

— Полюбляю ходити під вітрилом у вільний час.

Гарріс і Блоггс знову залізли на велосипеди й попрямували далі. До їхнього приїзду тіла вже знайшли.

— Усіх п'ятьох вбили, — повідомив інспектор, що був тут за головного. — Капітан Ленхем, капрал Лі, рядові Ватсон, Дейтон і Форбс. У Дейтона зламана шия, решту вбили якимсь ножем. Ленхем до того ж утонув. Усі тіла були закопані в неглибокій ямі. Дуже багато крові. — Поліцейського аж трусило.

Гарріс оглянув трупи, які дістали з ями й поклали у ряд.