Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Розвідники вже були за табором, і їм лишилося тільки перетнути ворожі позиції, котрі щільним кільцем обложили місто. Треба перейти поле, перечекати десь до темряви і тоді перескочити повз турків. Кульчицький сторожко оглядався. Він зауважив, що яничари, які так підозріло на них дивилися, пішли за ними, а коли розвідники розділилися – рушили за Михайловичем. Вони пришвидшили крок, і відстань між ними почала скорочуватися: не наважуючись зачепити поважного купця, спочатку вирішили скрутити слугу.

Страх почав прокрадатися в душу Юрія. Чого вони йдуть за ним? Невже й справді запідозрили? Що ж, тоді доведеться ризикувати: або пан, або пропав – так легко Кульчицький не здасться.

Він прискорив крок у напрямку Відня. Ще раз поглянув на товариша – його зараз доженуть, зупинять, почнуть випитувати й забуруть із собою назад у табір. За ним, Кульчицьким, також будуть гнатися. Надія тільки на Михайловича, що він деякий час протримається, дасть Юркові можливість втекти.

Раптом кроки Кульчицького сповільнилися. Чи по-лицарськи оце так лишати товариша у біді, чи зробить таке справжній шляхтич, козак? Скільки ж то вони років уже разом із сербським побратимом?

Юрій повернувся, коли турки вже наступали сербу на п’яти. Он ага уже зібрався крикнути до Михайловича, аби той зупинився, як раптом Кульчицький гукнув:

– Гей, Ахмете! Ти чуєш, баране, що я тебе гукаю?!

Михайлович почув, озирнувся. Кульчицький махнув йому рукою:

– Біжи сюди, щось тебе запитаю.

Серб іще не розумів, що задумав товариш, але бігом побіг до нього, відчуваючи у тому своє спасіння. Яничари зупинилися, стали переглядатися, не знаючи, що їм робити. Вирішили зачекати.

– Ти не віддав мені гроші, із чим я маю йти до шановного аги! – кричав голосно Кульчицький до свого товариша, ще коли той біг дорогою, аби почули турки.

– Я забув, мій пане! – так само голосно відповів Михайлович.

– Ах, ти ж віслюче! Ти хотів украсти, проклятий негіднику, обдурити мене вирішив, думав, що я забуду!

Михайлович саме добіг і став перед Юрієм. Той несподівано розмахнувся і затопив йому в пику. Серб упав. Юрко дістав нагайку і почав періщити від душі товариша по спині. Михайлович скулився, захищаючи руками голову від ударів. Турки, бачачи всю цю сцену, зовсім розгубилися: Кульчицький грав роль злого купця дуже правдиво – небезпека і страх у Юркові розбудили не лише доброго співака, але й актора.

Переговоривши, яничари вирішили, що це ніякі не шпиги, а справді купець зі слугою. Поволі вони обернулися й пішли геть, тим більше що дощ посилився.

– Вставай, собако! – гукнув Кульчицький до Михайловича, схопив за комір, підняв і пхнув перед себе. Тоді потиху добавив: – Вибач, сербський брате.

Дощ пішов іще рясніше і вже стіною став між яничарами, що бігцем поверталися до табору, і розвідниками.

– Що це таке було? – запитав серб, вправляючи щелепу.

– Козаки кажуть: «Бий своїх, аби чужі боялися». Турки побачили, як я з тебе куряву вибив, то й повтікали, аби й самим не дісталося на горіхи.

Михайлович якийсь час мовчав. Патьоки дощової води стікали по його обличчю, одягу, шапці.

– Ти, пане Юрку, коли будеш описувати у своїй книжці наші пригоди, то це місце не згадуй. Не хочу, аби мої нащадки знали, що мене хтось побив нагаєм.

– Обіцяю, – відповів Кульчицький.

Втомлені і мокрі, вони добралися до напівспалених хат у передмісті Відня – до мурів було рукою подати: лише ще раз пройти крізь передові турецькі позиції.

Роззирнувшись навсібіч, обоє пірнули в льох однієї з хат.

– Пересидимо тут. Підемо далі після півночі, коли під ранок темрява буде густа.

– Турки добре пильнують, – зауважив Михайлович.

– Вони пильнують з боку міста, а ми йдемо їм з-за спини. Яничари не сподіваються, так що не бійся. Ти попильнуй, а я посплю, треба набратися сили. А потім я тебе зміню.

У цьому темному льосі було сухо, отже, якось спокійніше. А ще темно. Темрява була такою щільною, ніби тут була її домівка, ніби тута вона народилася й саме з цього місця розійшлася по світу. Вогнем можна було її відлякати, однак світло привертало увагу ворога.

Юрко заснув – мусив відпочити хоч кілька годин, аби відновити сили. Михайлович виглядав із льоху, аби переконатися, що ніяка небезпека не чигає на двох розвідників. Надворі також було вже темно, стояла важка дощова ніч. Похолоднішало. Михайлович щільніше закутався у свій намоклий каптан і сів, впершись у стіну.

Години минали одна за одною. Було тихо, тільки чулося мирне сопіння Кульчицького. Михайловича, що трохи зігрівся, також почала долати дрімота. Аби не заснути, він підвівся. Прислухався – десь наверху чулося якесь шаркання. Михайлович виглянув, та нічого не побачив. Кроки чулися уже в хаті над ними.

– Вставай, пане козаче, біда. Шукають нас, – тихо розбудив Кульчицького.

Юрко поволі витяг шаблю й пістоль, готуючись до найгіршого.

Розділ ХVІІ. 1673 рік. Весна

Минуло багато років з того часу, як Юрій Кульчицький залишив Запорозьку Січ. Де його тільки не кидала доля, якими світами він лише не волочився. Далекі землі, бурхливі моря: він був своїм усюди, але свого дому так і не мав. Йому всі були раді, однак ніхто його ніколи й ніде не чекав, а ті, хто його завжди любив, уже давно вважали мертвим. Передаючи розвідувальні відомості про турків, Юрій робив дуже великі послуги як австрійському цісареві, так і отаманові запорожців Сіркові. Це була важка і небезпечна робота, однак Кульчицький робив її, розуміючи, що хтось же це мусить робити…

Останнім часом дещо змінилося: він зустрів Марію, у них народилася донечка. Заспокоївся. Працював і далі на цісаря, перебуваючи у різних місіях, але кожного разу, зробивши свою справу, мав куди повертатися: у нього був дім і родина. До того ж справи торговельні в Кульчицького пішли на лад, і він став досить заможним чоловіком.

Десь рік тому перервався зв’язок із Сірком. Після того пішли чутки, що славного кошового отамана схопили прихвосні московського царя і спровадили на Сибір. Ланцюжок передачі відомостей обірвався, а із Запоріжжя більше ніхто на нього не виходив.

«Може, воно й на краще. Досить пригод, – думав часом Кульчицький, заспокоюючи себе. – Тепер у мене є родина».

Думки про Україну його не покидали ніколи: часом він думав про Січ, а ще частіше – про рідні Кульчиці. Напевно, історія з Коналінськими вже давно забулася, та й хто ж його зараз впізнає: був шляхтич, козак, тепер же австрійський купець, що досконало розмовляє