Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

– Кажи, отамане.

Сірко продув ще раз свою люлечку, а тоді сховав до кишені.

– Скоро до мене прибуде один купець. Австрієць. Вони ходять постійно до Стамбула та інших турецьких міст. Заразом вони збирають цікаві відомості про турків і передають своєму цісареві. Затямив?

«Шпигують», – зрозумів Кульчицький і ствердно кивнув головою.

– Отож, – продовжив Сірко. – Хочу, аби ти пішов з ними і так само передавав ці вісті мені у Кіш. Від твоєї роботи буде залежати доля багатьох людей.

Кульчицький замислився: це була дуже цікава думка. Січ не виправдала цілком його сподівань, тож молодого шляхтича тягло ще далі. А тут така пропозиція!

– Я б пішов, але…

– Знаю, за друзів хвилюєшся. Бакальця, Ручку і Сметанку візьму до себе, під моєю рукою ходити будуть.

– А Селім?..

– А що з ним?

– Ти його відпустиш?

– Чого опікуєшся долею цього бусурмана?

– Бо я йому обіцяв. А ми, шляхта, своє слово мусимо тримати.

Сірко нахмурив брови, однак думав недовго.

– Коли так – то відпущу. Навіть коня дам. Іди, сам йому скажи, а заодно готуйся в далеку дорогу.

Вони потисли один одному руку, Кульчицький обернувся, щоби йти, як раптом Сірко сказав:

– І попрощайся з товаришами, бо для них ти вже – мертвий.

Кульчицький ще раз кивнув на прощання і пішов…

Селім так і мешкав на хуторі Малинівці. Після того як Юрій повернувся з походу, вони із Селімом бачилися лише раз: Кульчицький тоді мусив розповісти йому про все, що сталося в Очакові. Той слухав мовчки і лише бліднув. Нарешті, коли Юрій закінчив, Селім стиснув кулаки і кинувся на нього, вигукуючи:

– Я мав тебе за товариша, за брата! Ти зрадив мене, ти все спланував! Будь проклятий, Кульчицький, будьте ви всі прокляті, невірні собаки, – ненавиджу вас!

Він кинувся на Юрія з кулаками, але козаки, що були тут, стримали його, заламали руки і повалили на землю.

– Ти ж обіцяв, ти обіцяв, обіцяв, – лише повторював турок, пускаючи піну з рота.

– Я не хотів убивати твого батька, Селіме, – він сам вибрав свою долю.

– Ви вдерлися у мій дім!

– А де ж тебе полонили козаки? Невже не у домі нашому?

– Будь проклятий!

Кульчицький не став більше сперечатися, мовчки розвернувся і пішов.

За цілу зиму, доки вони не бачилися, Селім дуже змінився: схуд, борода відросла, а очі запалися. Кульчицький поглянув на нього і зразу ж згадав собі українських невільників, котрих вони визволили. Турок саме сидів на призьбі під хатою і скляними очима дивився у степ, що ось-ось мав позбутися снігу і розбуркатися від зимової сплячки.

– Вставай. Ходи.

Юрій навіть не зіскочив з коня. Селім поглянув на нього, тоді підійшов.

– Сідай.

За вуздечку Кульчицький тримав іншого осідланого коня, тож турок став у стремено і спритно заскочив у сідло.

Не кажучи нічого, Юрій розвернув свого коня і поїхав геть із хутора, а Селім мовчки потрюхикав за ним.

– У степу гарна смерть, – нарешті мовив турок. – Не те що у вашій смердючій Січі.

– Я не збираюся тебе страчувати, – відповів козак, і знову запала мовчанка.

Виїхавши подалі у степ, Кульчицький зупинився:

– Їдь, ти вільний.

Їхні погляди перетнулися.

– Куди? Ви спалили мій дім! – крізь зуби гаркнув турок.

– Відбудуєш.

Селім мить помовчав.

– Нічого не забудеться, Юрію. Ця війна між козаками і правовірними буде тривати вічно.

Кульчицький відповів:

– Доки ви не перестанете торгувати людьми, немов худобою, доти вона і справді не закінчиться.

Селім ще раз поглянув на Юрія, немов хотів запам’ятати, а тоді, не прощаючись, вдарив коня і погнав степом. Кульчицький провів його поглядом, розвернувся і попрямував назад до своїх. Спочатку думав про те, чи не зустрінуться вони коли-небудь ще раз із тим турком і за яких обставин. Але згодом Юрій відкинув ці думки – треба було думати про інше, адже попереду його чекала небезпечна дорога.

Розділ ХVІ. 1783 рік, околиця Відня

Австрійський Дунай іще спав, ніби втомлений кавалер, що протанцював цілу ніч на балу у Відні. Нівіть сонячне світло не здатне було розбудити його, хоча промінці уже подекуди лоскотали по спокійному плесу. Разом із річкою прибережні корчі також спали, і тільки де-не-де чувся крик якогось птаха… І зразу ж знову все засинало.

Селянин, що вів човна тихим дунайським плесом, повернув до берега, і скоро човен ткнувся носом у піщаний берег.

– Далі вже турки. Сидять на баржах, на човнах товчуться – можуть побачити.

Розвідники вискочили з човна.

– Там, збоку, стояла колись цегельня. Турки розвалили її, тепер там їхні пости, тож будьте обережні, – попередив селянин з човна. Кульчицький махнув рукою на прощання, і човен відчалив.

Два Юрії принишкли якийсь час на березі, аби добре вивчити місцевість і переконатися, що за ними ніхто не спостерігає. Переконавшись, вони рушили прибережними заростями, шукаючи зручного місця, щоб вибратися з них так, аби не побачили турки.

Коли хлопець із човна казав, що тут стоять турецькі пости, – не лукавив. Повсюди крутилися яничари, ніби вартували Дунай, щоб не втік, а ще товклися роз’їзди спагіїв. Розвідникам не було іншої ради, як залягти у кущах і чекати: їм довелося згадати про всю свою витримку, лежачи отак годинами й спостерігаючи. Турки метушилися, ходили взад-вперед, щось вигукували. Ще й гроза зібралася – полив дощ.

Добра мить настала близько обіду, коли агаряни чи то пішли молитися, чи обідати, чи мала змінитися варта. А може, турки просто поховалися від води, що лила з неба.

– Бог знову нам помагає, – сказав Юрій. – Гайда.

Не побачивши навкруги нікого, Кульчицький з Михайловичем вийшли зі своєї схованки і швидким кроком пішли у бік табору.

У турків, як і перший раз, було все спокійно. Вони намагалися заховатися від набридливого дощу, на який перетворилася злива. На двох купців ніхто особливо не звертав уваги, доки раптом розвідники не натрапили на гурт яничарів. Вони саме говорили про щось своє, як тут же перестали і почали уважно приглядатися до «купців». Не зважаючи на це, Кульчицький з Михайловичем пройшли повз них.

– Ти б знову заспівав, пане Юрку, – буркнув серб, відчувши спиною підозрілі погляди.

– Вдруге не пройде. Лихе я чую, братику. Видно, хтось із табору Карла шепнув туркам про нас, то вони й чекають. Давай розділимося: може, хоч одному дасть Бог дійти до Відня.

– Нехай буде. Що ж, пане козаче, тоді побачимося в місті, – мовив серб, підморгнув чорним, як балканська ніч, оком і звернув на другу стежку.