Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

пропонували інший підхід до природи[433]. Проте у XVII та XVIII ст. у мистецький працях, що часто замовлялися самими науковцями, природа продовжувала персоніфікуватися. Як ми це скоро побачимо[434], саме на фронтисписах наукових видань нової науки парадоксальним чином з’являється персоніфікована Природа у вигляді єгипетської богині Ізіди, а сама Ізіда-Природа стане, між іншим, предметом справжнього культу за революційної та романтичної доби.

12

Критика прометеєвої настанови

1. Марна допитливість

За часів античності, середньовіччя та у Новий час механіки, маги та науковці намагалися вирвати у природи те, що вони називали її таємницями. Водночас потужні напрями думки прагнули пригальмувати те, що вважали безмірною зухвалістю прометеєвої настанови, адже остання хотіла піддати природу насильству за допомогою штучних засобів.

Вже в античну добу, зокрема, в історії Прометея, що викрав у богів таємницю вогню та був засуджений на вічні тортури, та в історії Ікара, що здобув здатність літати, як птах, та хотів піднятися до сонця, проте впав у море, у міфічній формі з’являється передчуття небезпеки, яку несе зухвалість, hurbis для того, хто наважується шукати знання божественних таємниць. Ці два образи символізують у збірниках емблем XVI та XVII ст., як ми вже казали[435], небезпеку допитливості та претензій на підкорення природи.

Потрібно згадати, насамперед, філософську традицію, яка протистояла марній допитливості, що відвертала душу від турботи про своє моральне життя[436]. Такою є, як ми це бачили, позиція Сократа[437], що полягає у повній відмові від досліджень природи. Інші філософи, навіть якщо вони і визнавали важливість фізичних досліджень, побоювалися, що людина в них загрузне. Сенека, наприклад, написавши книгу про «Природні питання», вважав бажання знати більше, аніж потрібно, формою нестриманості[438]. У цьому він, можливо, зазнав впливу Деметрія Кініка, деякі висловлювання якого на цю тему він цитує[439]. Стосовно природи, казав Деметрій, існує безліч питань, які одночасно неможливо та непотрібно розв’язувати: «Істина прихована на дні безодні, занурена у темряву». Водночас природа не оберігає ревно свої таємниці, адже все, що потрібно нам для щастя та морального прогресу, перебуває у межах видимості та поруч із нами. Цього нам має бути достатньо.

Що стосується епікурейців, фізичні дослідження цікавлять їх лише тією мірою, якою здатні принести душі мир і спокій, звільняючи від страху смерті та страху перед богами:

Якби ми не були стривожені нашими побоюваннями небесних феноменів і смерті, боячись, з причини нашого незнання меж болю та задоволень, що остання щось означає для нас, ми не мали би жодної потреби вивчати природу[440].

Ідея Бога-творця, що її можна зустріти у «Тімеї», могла викликати глибоку повагу до божественної таємниці створення всесвіту та схиляти до відмови пропонувати гіпотези щодо продукування природних феноменів.

Юдей та платонік Філон з Александрії говорить про «межі знання»[441] і радить людині радше пізнавати саму себе, замість того, щоб уявляти себе знавцем походження світу. Не можна бути гордим від проникнення у божественну таємницю, як роблять це удавані мудреці, які не лише хваляться тим, що знають, чим є кожна істота, а й хизуються знанням їх причин так, «ніби вони були присутні при творенні […], ніби вони були радниками творця при створенні світу»[442]. Набагато краще намагатися пізнати самого себе. Через кілька століть Августин засудить допитливість як «хіть очей» та як потребу ставити нові, навіть болісні, досліди[443]. Під владою допитливості опиняються, практикуючи магію, дивлячись вистави, а також намагаючись пізнати витвори природи, недосяжні для нас, та вимагаючи від Бога чудес.

Для юдеїв та християн, як ми бачили[444], слова Бога Адаму, про які розповідає книга Буття, надавали йому право панувати над землею та використовувати нижчі створіння. Наприкінці середньовіччя, за доби Відродження та у Новий час, особливо після того, як прогрес науки завдяки застосуванню експериментального методу, став очевидним, ці слова могли схилити людину намагатися відкрити таємниці природи та зануритися у наукові дослідження. Незважаючи на це, вчені XVII ст. були змушені визнати межу такого проекту: необхідність зупинитися, після вивчення феноменів, перед непроникною таємницею божественної волі, яка обрала цей світ поміж усіх можливих світів.

2. Критика технік силування Природи

За доби античності, окрім критики марної допитливості, поставали також сумніви у легітимності будь-якої техніки, що силує природу. Ксенофонт у своїх «Спогадах» розповідає про сумніви Сократа у тому, що дослідження природи є безкорисливими та його підозру, що ті, хто шукає пізнання божественних речей, переконані, ніби пізнавши «необхідності, завдяки яким кожна річ приходить у буття», вони зможуть, коли захочуть, викликати вітри, дощі, сезони та інші подібні речі, у яких вони матимуть потребу[445]. Отже, вже в той час передчували прометеєві амбіції науки.

Ціцерон, як ми пам’ятаємо, згадував про скрупульозність медиків-емпіристів, які боялися, що відкриті шляхом розтину «органи, позбавлені своїх оболонок, змінюються»[446]. Вигляд внутрішніх органів у живому та мертвому тілі є різним. Спотворюючись емоціями, цей вигляд тим більше спотворюється впливом смерті[447]. Цей погляд медиків-емпіристів також переповідався Цельсом, латинським енциклопедистом, який писав у І ст. н.е. На їхню думку, вівісекція злочинців, що практикувалася медиками-догматиками Герофілом та Ерасістратом за доби еллінізму, є актом жорстокості: «Мистецтво, покликане турбуватися про спасіння людей, заподіює деяким з них не просто смерть, а найжахливішу смерть» і, навіть, жорстокості, що не приносить жодної користі: «адже те, що шукають ціною такого насильства, не може бути знайдено»[448].

До цих методологічних та моральних сумнівів додаються побоювання, які можна назвати екологічними. Маги та експериментатори хотіли зірвати з Природи її покривало. Проте, якщо Природа приховується, то чи не має у неї для цього підстав? Чи не хотіла вона захистити нас від небезпек, що підстерігають нас, коли, опанувавши та підкоривши її, ми опинимося під загрозою власного технічного прогресу?

Ці побоювання стосувалися, зокрема, експлуатації копалень та викопування підземних галерей. У перспективі людського занепаду після золотого віку, Овідій визнав у цих техніках ознаку повної аморальності людей залізного віку: