Читати книгу - "Черево Парижа"

кабінету, побачили тільки одного чоловіка, років п’ятдесяти, спокійного і замисленого, в підозрілому на вигляд капелюсі і в довгому коричневому пальті. Спершись підборіддям на головку товстої тростини, він сидів перед повним кухлем пива. Здавалося, цей чоловік був зовсім німий і навіть не мав рота й губ,— так закривала нижню частину його обличчя густа борода.

— Ну, як справи, Робін? — спитав Гавар.

Робін, не відповідаючи, мовчки простяг йому свою руку, тільки, очі його стали ще лагідніші від невиразної привітної посмішки. Потім він знову сперся підборіддям на головку з слонової кості й глянув на Флорана поверх свого кухля. Флоран просив Гавара не розповідати про його пригоди, щоб уникнути небезпечних розмов; через це йому сподобалась тінь, певне, недовіри, що відчувалася в обережному поводженні добродія з густою бородою. Проте він помилився: Робін ніколи не був балакучішим. Він приходив перший, тільки проб’є восьма година, і сідав завжди у той самий куток, не випускаючи з рук тростини, не скидаючи ні капелюха, ні пальта; ніхто ніколи не бачив Робіна з непокритою головою. Слухаючи, що кажуть інші, він просиджував там до півночі і протягом чотирьох годин випивав свій кухоль, поглядаючи по черзі на співрозмовників, наче слухав очима. Коли Флоран згодом запитав Гавара про цю дивну особу, то виявилося, що той надавав Робінові великого значення. Він вважав його дуже розумною людиною, одним із прихильників опозиції, найбільш небезпечних для уряду, хоч водночас балакучий торговець так і не міг пояснити, які він має підстави для цієї думки. Робін жив на вулиці Сен-Дені. В його квартирі ніхто не бував. Проте Гавар хвалився, що якось йому довелось туди зайти. Навоскований паркет у Робіна устилали зелені полотняні доріжки; на меблях були чохли, алебастровий годинник прикрашали колонки. Мадам Робін, спину якої він начебто побачив крізь одчинені двері,— дуже пристойна бабуся,— носила зачіску на англійський манер — з сивими буклями, але цього Гавар твердити не брався. Дивно було, чому це подружжя оселилось у такому шумному торговельному кварталі; чоловік зовсім нічого не робив, проводив дні невідомо де, жив невідомо з чого і щовечора з’являвся до винарні втомлений і немов захоплений мандрівками в царину високої політики.

— Читали тронну промову? — запитав Гавар, узявши зі столу газету.

Робін знизав плечима. Але тут двері скляної перегородки голосно грюкнули і ввійшов горбань. Флоран упізнав оцінювача з павільйону морської риби. Тепер Логр був умитий, чистенько вдягнений, у широкому червоному кашне, один кінець якого висів на горбі, наче закинута пола венеціанського плаща.

— А от і Логр! — мовив торговець живністю.— Він нам скаже зараз свою думку з приводу тронної промови.

Проте Логр був дуже сердитий. Він мало не вирвав розетку від завіски, вішаючи на неї свій капелюх і кашне, швидко, наче з розгону, сів, грюкнув кулаком по столу й кинув геть газету, кажучи:

— Ото б я читав їхню погану брехню!

І гарячково заговорив:

— Де ж це чувано, щоб хазяї так знущалися із службовців! Я дві години чекав своєї платні! Нас у конторі зійшлося чоловік десять. Ну що ж, почекаєте, мовляв, голубчики!.. Нарешті під’їжджає в кареті пан Манурі, мабуть, прямо від якоїсь повії. Адже всі комісіонери— злодії і любителі взяти від життя все, що можна... Ще й дрібними грішми заплатив мені, свиня!

Робін висловив своє співчуття гніву Логра ,легким рухом вій. Раптом горбун знайшов собі жертву.

— Розо! Розо!—закричав він, висуваючись з кабінету.

І коли молода дівчина, тремтячи, стала перед ним, накинувся на неї:

— Це що таке? Коли ви будете ласкаві звернути на мене увагу? Бачили, що я ввійшов, і не думаєте подати мені мазагран.

Гавар замовив ще дві порції холодної чорної кави. Роза поспішно виконала вимоги трьох гостей, супроводжувана суворим поглядом Логра, що, здавалося, вивчав кожну чашку і маленькі блюдечка з цукром. Сьорбнувши ковток, він трохи заспокоївся.

— От кому скрутно, так це Шарве,— промовив він трохи згодом.— Він чекає Клемане на вулиці.

Але тут увійшов Шарве з Клемане. Це був здоровий, худорлявий, ретельно виголений, з гострим носом і тонкими губами чоловік. Жив він на вулиці Вів’єн за Люксембургом, називав себе вільним професором, а в політиці вважав себе ебертистом [2]. Пасма його довгого волосся задиралися угору, а старий сюртук був ретельно випрасуваний. Шарве вдавав з себе прихильника Конвенту, любив дуже ущипливо і звисока розглагольствувати з такою ерудицією, що йому завжди вдавалося розбивати своїх опонентів. Гавар боявся його, хоч і не хотів у цьому зізнатися; а коли Шарве не було, то казав, що той «дуже переборщує». Робін рухом вій схвалював усе. Тільки Логр сперечався часом із Шарве в питанні про заробітну платню. Та Шарве залишався диктатором групи, переважаючи всіх і сміливою самовпевненістю, і освітою. Вже понад десять років Шарве й Клемане жили як чоловік з жінкою, на засадах, які наперед докладно обговорили, і на підставі угоди, якої обоє ретельно додержували. Флоран дещо здивовано поглядав на молодицю, поки нарешті пригадав, де бачив її раніше: це була та сама висока брюнетка, табельниця на ринкових торгах, що писала, витягнувши пальці, як добре вихована панянка.

Роза ввійшла слідом за новими відвідувачами і, ні слова не кажучи, поставила перед Шарве кухоль пива, а перед Клемане — піднос; молодиця одразу ж узялася з діловим виглядом готувати собі грог; вона обливала окропом кусочки лимона, давила їх чайною ложечкою, сипала цукру й доливала рому, піднімаючи до світла графинчик, щоб не налити більше маленької чарочки. Тоді Гавар познайомив Флорана з присутніми, особливо з Шарве, відрекомендувавши їх одне одному, як учителів, людей надзвичайно талановитих, і зауважив, що вони неодмінно заприятелюють. Але скидалося на те, що торговець живністю ще раніше розповідав тут про Флорана, бо нові знайомі значуще й міцно, по-масонськи потиснули йому руку. Навіть Шарве був дуже чемний. Проте всі уникали будь-яких натяків.

— Ну що, Манурі і вам заплатив дрібними грішми?— спитав Логр у Клемане.

Вона відповіла ствердно і, вийнявши з кишені кілька пакуночків монет в один і два франки, почала їх розгортати. Шарве поглядав на неї, стежачи очима за цими стовпчиками, що один по одному зникали у неї в кишені, в міру того як Клемане перевіряла їх.

— Треба буде звести наші рахунки,— впівголоса зауважив він.

— Авжеж, сьогодні ввечері,— відповіла вона пошепки.— Але ми, здається, не винні одне одному. Я снідала з тобою, пам’ятаєш, чотири рази? Зате минулого тижня ти позичив у мене сто