Читати книгу - "Керрі"

— Пам’ятаю свій випускний, — тихо сказала Дежарден. — На підборах я була на два дюйми вища за свого кавалера. Букетик для корсажа, який він приніс, ворогував із моєю сукнею. Глушник його машини був дірявий, і вона ревла так… просто жахливо. Але вечір був чарівний. Не знаю чому. Таких побачень у мене більше не було. — Вона глянула на Керрі. — А тобі воно як?

— Усе дуже приємно, — сказала Керрі.

— І все?

— Ні. Є ще дещо. Я навряд чи змогла б висловити геть усе. Нікому на світі.

Дежарден усміхнулась і стисла її руку.

— Ти цього ніколи не забудеш, — сказала вона. — Ніколи.

— Гадаю, ви праві.

— Чудового тобі вечора, Керрі.

— Дякую.

Після того як Дежарден пішла, Томмі повернувся з двома паперовими стаканчиками пуншу, обійшовши танцювальний майданчик з боку столика напутників.

— Чого вона хотіла? — спитав він, обережно ставлячи стаканчики.

Дивлячись їй услід, Керрі сказала:

— Здається, вона хотіла перепросити.

Сью Снелл тихенько сиділа у своїй вітальні, підшиваючи поділ сукні й слухаючи альбом «Long John Silver» гурту Jefferson Airplane. Платівка була стара й сильно подряпана, але музика заспокоювала.

Її мати з батьком вибралися кудись на вечір. Вони знали, що відбувалося, Сью була цього певна, але не надокучали їй незграбними розмовами про те, як пишаються своєю Донечкою або які раді, що вона нарешті Виросла. Вона тішилася тим, що батьки вирішили залишити її саму, тому що вона й досі не примирилася з власними мотивами й боялася вивчати їх глибше, щоб, бува, не знайти діамант егоїзму, який мерехтів і виблискував би до неї з чорного оксамиту її підсвідомого.

Вона зробила своє; цього було годі; вона була задоволена.

(може він у неї закохається)

Вона підвела погляд, ніби хтось звернувся до неї з коридору, зі стривоженою усмішкою на губах. Ото вже була б казкова кінцівка. Принц нахиляється до Сплячої Красуні й торкається її губ своїми.

«Сью, не знаю, як тобі це сказати, але…»

Її усмішка згасла.

Її місячні затримувалися. Майже на тиждень. А раніше завжди приходили регулярно, як газета.

Програвач клацнув, змінюючи платівку, а тоді встановив наступну. У раптовій короткій тиші вона відчула, як щось у ній поворухнулося. Можливо, всього лиш душа.

Було п’ятнадцять на десяту.

Біллі під’їхав до дальшого краю стоянки й став так, щоб передок машини був націлений на асфальтований виїзд на трасу. Кріста хотіла була вийти, але він сіпнув її назад. Його очі світилися в темряві, як звірячі.

— Що? — спитала вона сердито й знервовано.

— Вони оголосять Короля й Королеву через гучномовці, — сказав він. — Тоді один з гуртів заграє шкільний гімн. Це значитиме, що вони сидять на своїх тронах, просто на мішенях.

— Я все це знаю. Відпусти. Мені боляче.

Він ще сильніше стис її руку й відчув, як хруснули кісточки зап’ястя. Це принесло йому зловтішну насолоду. Та вона не закричала. Завзята дівка.

— Слухай сюди. Я хочу, щоб ти знала, у що лізеш. Смикни мотузку, коли гратиме гімн. Смикай сильно. Вона там трохи провисла між блоками, але не дуже. Коли потягнеш і відчуєш, що відра полетіли, біжи. Не стобвич там, щоб послухати крики чи щось таке. Це тобі не розіграш у дитсадку, а злочинне діяння, доганяєш? За це не штрафують. За це тебе запхнуть до в’язниці й викинуть ключа в болото.

Як на нього, це була довжелезна промова.

Вона тільки зиркала на нього очима, повними зухвалої люті.

— Врубилася?

— Так.

— Добре. Коли відра перекинуться, я побіжу. Добіжу до машини й поїду геть. Якщо встигнеш, можеш поїхати зі мною. Якщо ні, я тебе кину. Якщо я тебе кину й ти мене продаси, я тебе вб’ю. Віриш мені?

— Так. Забери свою всрану руку.

Він забрав. Тінь мимовільної усмішки пробігла його обличчям.

— Окей. Усе буде добре.

Вони вибралися з машини.

Була майже дев’ята тридцять п’ять.

Вік Муні, Президент випускного класу, бадьоро гукав у мікрофон:

— Гаразд, леді та джентльмени. Будь ласка, сідайте на свої місця. Час голосувати. Зараз ми оберемо Короля й Королеву.

— Це змагання принижує жінок! — вигукнула Майра Крюс із силуваною доброзичливістю.

— Чоловіків теж! — гукнув у відповідь Джордж Довсон, і всі засміялися. Майра змовчала. Вона вже заявила свій символічний протест.

— Сідайте на місця, будь ласка! — Вік усміхався в мікрофон, усміхався й несамовито червонів, тикаючи пальцем у прищик на підборідді. Велетенський венеційський човняр за його спиною замріяно дивився кудись через Вікове плече. — Час голосувати.

Керрі й Томмі сіли. Тіна Блейк і Норма Вотсон роздавали надруковані на трафаретній машинці бюлетені, і коли Норма підкинула один на їхній стіл і видихнула: «Удачі!» — Керрі взяла бюлетень і продивилася його. Тоді в неї відкрився рот.

— Томмі, ми теж тут є!

— Ага, я бачив, — сказав він. — Школа голосує за кандидатів, а їхні пари потрапляють у цю халепу якось мимоволі. Ласкаво просимо на борт. Чи, може, знімемо свої кандидатури?

Вона прикусила губу й подивилася на нього.

— А ти хочеш зняти?

— Чорта з два, — весело сказав він. — Якщо переможеш, то тільки й робитимеш, що сидітимеш отам угорі, поки гратиме шкільний гімн і наступний танець, махатимеш скіпетром і виглядатимеш, як ідіот. А на додачу тебе ще й фотографують для випускного альбому, щоб усі запам’ятали, що ти виглядав ідіотом.

— За кого ж проголосуємо? — Вона замислено перевела погляд з бюлетеня на олівчик, що лежав коло її човника з горіхами. — Це більше твій народ, ніж мій. — Вона коротко хихотнула. — Коли вже казати, то в мене й нема ніякого свого народу.

Він знизав плечима.

— Голосуймо за себе. До біса вдавану скромність.

Вона розсміялася вголос, а тоді махом прикрила рота долонею. Той звук був для неї майже зовсім чужий. Не встигши задуматись, вона обвела їхні імена — третю позицію згори. Олівчик зламався у неї в руці, і вона зойкнула. Одна трісочка шкрябнула їй пучку пальця, і на ній набігла намистинка крові.

— Ти поранилася?

— Ні. — Вона всміхнулась, але всміхатися раптом стало важко. Вигляд крові був їй огидний. Вона промокнула її серветкою. — Але я зламала олівець, а то мав бути сувенір. Така незграба.

— Ось тобі кораблик, — сказав він і