Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

У складі офіційних парламентських делегацій депутати від Комуністичної і Соціалістичної партій, зрозуміло, не були палкими захисниками українських національних інтересів на світовій арені. Навпаки, вони виступали апологетами російських цінностей, були, так би мовити, адвокатами Росії. Скажімо, активно ратували за прийняття Росії в Раду Європи, незважаючи на брутальні дії російської влади та армії в Чечні чи оголошення Севастополя російським містом тощо. Регулярно ліві парламентські сили відкрито демонстрували свою відданість Кремлю. Так, у грудні 1998 року до Москви вирушила не затверджена Верховною Радою України парламентська делегація, до складу якої ввійшли переважно комуністи та інші проросійські активісти, які заявили про лояльність до «старшого брата». Керівник цієї делегації, голова парламенту Олександр Ткаченко, взагалі заявив про підтримку ідеї єдиної україно-російської оборонної доктрини, єдиний Чорноморський флот, єдину валюту, єдиний інформаційний та економічний простір. Також він запевнив голову Ради Федерації Росії Єгора Строєва, що Україна в січні 1999 року приєднається до Міжпарламентської асамблеї СНД. Виголошені Ткаченком ідеї не обговорювалися на засіданні ради фракцій Верховної Ради України, грубо суперечили низці статей Конституції України, ставили під сумнів суверенітет і незалежність Української держави. Представник лівих проросійських сил значно перевищив свої повноваження, озвучивши заяви, які не відображали позицію всього українського парламенту. Адже не існувало рішень про приєднання до Міжпарламентської асамблеї СНД, ухвал про відмову від найважливіших ознак національного суверенітету й фактичний перехід України під протекторат сусідньої держави.

Проросійські ліві парламентські сили зверталися до сусідніх держав із закликами чинити тиск на Україну. Так, вони надіслали численні звернення до народів, парламентів, урядів Росії, Білорусі, Польщі, Ізраїлю, Словаччини і Югославії із проханням зупинити «зростання небезпеки націонал-фашизму в Україні». Тобто фактично закликали уряди й парламенти Росії та інших держав втрутитися у внутрішні справи України. В’ячеслав Чорновіл потрактував надіслані звернення як добре продуману (можливо, і не без зовнішньої режисури) широкомасштабну ідеологічну диверсію проти авторитету України і проти українського населення в сусідніх державах[326]. Подив викликали й адресати звернень – авторитарний президент Білорусі Олександр Лукашенко, в опозиції до якого перебували навіть білоруські комуністи, парламент Росії з його агресивними ухвалами щодо Криму та Севастополя.

Незважаючи на використання проросійських гасел для здобуття електоральних дивідендів, ліві невпинно втрачали підтримку українських громадян. Навіть зібрати необхідну кількість підписів для проведення референдуму щодо окремих статей Конституції України їм виявилося не під силу, хоча населення вводили в оману, заявляючи, що підписи збираються за підвищення пенсій, а в деяких містах здійснювали його під виглядом перепису населення.

В’ячеслав Чорновіл до імперсько-проросійських сил зараховував також частину вихідців зі старої радянської партноменклатури, представників політично безликої «партії влади», які дбали про власні інтереси, нехтуючи цінностями державотворення. «Сьогодні вони підтримали українську незалежність, – писав він, – розраховуючи на консервацію звичного способу суспільного буття хоча б на цій території. Завтра, якщо маятник хитнеться вправо, якщо різко поправіє Росія, – вони продадуть незалежність України так, як 24 серпня продали Компартію. І, повторюю, у зв’язку з самою своєю природою ці політичні групи не допустять ні політичної, ні радикальної економічної реформи, не допустять розвитку й поглиблення процесів демократизації. Демократія для них – загроза чи не більша, ніж державна незалежність України»[327]. В’ячеслав Чорновіл агітував проти обрання на президентських виборах 1994 року Леоніда Кучми як висуванця радянського військово-промислового комплексу, передвиборча риторика якого містила проросійські гасла.

Зважаючи на зростання імперських амбіцій Росії, територіальні претензії до України (головним чином стосовно Севастополя та Криму), інші способи зазіхання на політичний, економічний і культурний суверенітет, В’ячеслав Чорновіл неодноразово закликав розробити комплекс заходів зі зміцнення національної безпеки держави. Його занепокоєння лише зростало мірою посилення в Росії авторитарних тенденцій, наростання процесів децентралізації, інтенсифікації збройних конфліктів та навіть загрози громадянської війни. Він усвідомлював, що воєнні дії в Чечні тільки розпалили імперські апетити Росії, тому «чеченську невдачу» російська верхівка могла певною мірою компенсувати за рахунок України та інших колишніх республік Радянського Союзу[328]. Він не говорив однозначно про ймовірність військової конфронтації з Росією, однак і не відкидав такої загрози. Вважав за необхідне «припинити балаканину про „стратегічне партнерство“ й „великого сусіда“ та готувати народ до можливого загострення стосунків з державою, яка прямо заявила про свої агресивні наміри»[329]. Для уникнення можливої небезпеки зі сходу він пропонував насамперед посилити обороноздатність української армії і розпочати зі створення Концепції оборони України. За основу Концепції вважав за необхідне взяти три ключові ідеї: суто оборонний її характер, визначення основної потенційної загрози для держави і посідання Україною воєнно-політичного місця як учасника спільної європейської системи безпеки. Наголошуючи на потенційній небезпеці, яка йде від Росії, В’ячеслав Чорновіл пропонував передбачити в Концепції оборони України формування системи захисту від «перекидання анархії і хаосу на територію нашої країни»[330], наполягав на вилученні із засадничих державних документів формулювання про позаблоковий статус України, адже, на його переконання, проголошенням нейтралітету в односторонньому порядку неможливо уникнути загрози національній безпеці, порушення територіальної цілісності держави.

Для посилення боєздатності Збройних сил України В’ячеслав Чорновіл пропонував звернути особливу увагу на їхнє кадрове забезпечення. «Не піддавайтеся ілюзіям, – писав він, – що армія, яку ми називаємо українською, уже сьогодні готова захищати Україну й своєю морально-політичною або психологічною готовністю може примусити замислитися будь-якого потенційного агресора чи політичного шантажиста, який збирається за рахунок інших суверенних держав „обустраивать великую Россию“»[331]. Кадрова політика в армії і справді викликала подив: часто-густо підписувалися контракти на службу в Збройних силах України з офіцерами, які відмовлялися присягати на вірність Україні, водночас тисячі (навіть десятки тисяч) заяв від офіцерів-українців з Росії та інших республік, які хотіли повернутися на Батьківщину й служити їй (без сумніву, це були б найвідданіші офіцери), залишалися поза увагою. Загалом на момент розвалу Радянського Союзу близько 300 тисяч офіцерів – вихідців з України – опинилися за її межами. За даними Міністерства оборони України, близько 40 % вищого керівництва тодішньої української армії не сприймали її як суверенну національну збройну силу, а лише чекали слушної нагоди влитися в єдину армію СНД (себто Росії)[332].

Під час виступу на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи. Страсбург, 1996 р.

В’ячеслав Чорновіл наполегливо закликав посилити економічну безпеку країни, забезпечити її енергетичну незалежність, знайшовши альтернативні джерела постачання енергоносіїв. Вкрай важливо було звернути увагу на інформаційний простір держави, захистити його від інформаційної інтервенції східного сусіда. Державного, національно спрямованого врегулювання потребували книгодрукування, культура й мистецтво, освіта, релігійна сфера тощо. Однак забезпечити захист різних сфер суспільного життя українські високопосадовці виявилися,